МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Михайло ЗАХАРЕВИЧ: «Негативні матеріали про Гната Юру спонукали мене знайти істину»

Зазвичай театр бачимо через акторів і режисерів. Наш сьогоднішній гість знає про театр, без перебільшення, все. Бо пройшов різні його сходинки — від актора до директора.

Михайло ЗАХАРЕВИЧ, генеральний директор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, — в українському театральному просторі людина авторитетна. Недаремно багато років очолює Асоціацію директорів театрів. А коли вийшла його грунтовна монографія «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка — динаміка соціокультурних перетворень», то його визнали істориком театру.

— Михайле Васильовичу, насамперед вітаю вас із захистом дисертації й званням доктора філософії (мистецтвознавства). Справді, ваша книжка про театр імені Франка вразила фахівців раніше не відомими архівними матеріалами, новими іменами і фактами, глибокою аналітикою. 

— Насправді випущено дві книжки. І весь матеріал фактично ексклюзивний. Одна — це навчальний посібник для студентів,  друга — монографія.

— Ви, мабуть, дуже організована людина? Адже з вашою зайнятістю ще писати книжки!

— Цим займаюсь не епізодично, а регулярно. А починалося, ще коли був студентом харківського мистецького вишу і навчався в соратників Леся Курбаса: Леся  Сердюка, керівника нашого курсу, Валентини Чистякової, дружини Курбаса, Романа Черкашина, Курбасового співрежисера.

Не раз чув висловлювання про погане ставлення до театру імені Франка. Мені було цікаво: чому так? Якось завідувачка нашої бібліотеки дала мені прочитати протокол зборів харківського театру Курбаса, де його називали ворогом народу. Лише троє людей з цього колективу його захистили. Я тоді подумав: де ж справедливість? Чому ті, хто засуджував театр Франка, самі так повелися? Також прочитав матеріали, де в негативному світлі згадано Гната Петровича Юру. І це теж спонукало мене знайти істину. Далі мені було цікаво: я вінничанин, театр народився у Вінниці. І почав працювати у вінницькому архіві. Зрештою понад 20 років викладаю у театральному університеті, тож почала визрівати дисертація, яку писав сім років. 

— Вихід цих робіт —  перша цеглина в святкування 100-річчя театру Франка? Чи плануєте наступні — насамперед 80-річчя Сергія Данченка 17 березня цього року?

— Наш театр створено 28 січня 1920 року у Вінниці,  до його 100-річчя залишилося небагато часу. Тож маємо  повною мірою з'ясувати, як театр прожив ХХ століття. Насамперед дослідити успішний період 1978—2001 років, коли художнім керівником був Данченко. Я мав честь працювати із Сергієм Володимировичем 11 років і завжди відчував, що працюємо як брати. Розуміли один одного без слів. Я все робив, щоб підтримати всі його справді мудрі починання.

У  ювілейний період  йтиме вистава Данченка «Приборкання норовливої» Шекспіра, яка з 1996 року не сходила зі сцени. Між іншим, творчість Данченка гідна Книги рекордів Гіннесса. Його «Украдене щастя» йшло більш як 30 років, «Тевьє-Тевель» — 30, «Енеїда» — 20, «За двома зайцями» — стільки само. І на якому рівні йшли! З повними аншлагами! Знайдіть ще такий театр і такого режисера!

А ще Сергій Данченко —  епоха у переорієнтуванні українського театру на європейський шлях. Він почав це робити значно раніше, ніж ми наважилися  думати і говорити. Ще із львівського театру ім. М. Заньковецької. І в нашому театрі успішно продовжив.

Із Данченком театр об'їздив багато країн Європи ще з кінця 1980-х. І Європа сприймала наш колектив як інтелектуально-мистецький театр, а не, як іноді кажуть, шароварний. Це вже був європейський стиль і рівень.

А як нас приймала публіка! Я весь час був із театром і бачив усе на власні очі. Коли, наприклад, у Німеччині зіграли «Мерліна» Дорста, то глядачі не розходилися до півночі — спілкувалися, обговорювали виставу.

Це була презентація України в європейському просторі. Адже тоді ще не було братів Кличків, футболіста Шевченка. Були тільки театр Франка, ансамбль Вірського і хор Верьовки. Нас активно запрошували, а запрошують лише тих, хто цікавий і достойний. Тобто крок у Європу було зроблено саме за Данченка.

Про нього робимо виставу. Також знімають документальний фільм, який  показуватимемо перед виставою. Проведемо ретропоказ відзнятих спектаклів Данченка. Як показала практика, це глядачам дуже цікаво. А на спеціальній науковій конференції дали згоду виступити провідні театрознавці й науковці. Хочу й сам поділитися спогадами про нього як очевидець і соратник.

— Нещодавно був ювілей ще одного художнього керівника вашого театру сподвижника і послідовника Данченка, його актора Богдана Ступки. Саме йому Сергій Володимирович передав театр.

— Ми відзначали його 75-річчя. І цю дату теж сприймаємо в межах  століття театру. Восени створили спеціальну виставу, присвячену Богдану Сильвестровичу. І ще повинні зробити багато нового й цікавого. Наприклад, театрознавче дослідження періоду його керівництва. 

Згадуючи історію театру, зазначу, що його коріння не лише від  корифеїв, яких часто згадуємо, — Садовського, Кропивницького, Заньковецької, Лучицької, а й від не дуже відомих. Наприклад Ганни Борисоглібської, яка працювала і в Садовського, і в театрі Франка до 1939 року. Наш колега  Валерій Гайдабура, доктор мистецтвознавства, пише про неї книжку. Оці три книжки й стануть своєрідним триптихом до ювілею.

Наш театр завжди, в усі часи, працював на державу. І дуже сподіваємося, що ювілей  відзначать на її рівні — вийде постанова Кабінету Міністрів. Хочемо зафіксувати це і в монетарній політиці. Нині, наприклад, вийшла монета до 75-річчя Б. Ступки. Також плануємо видати два альбоми відеозаписів найкращих вистав театру. Заплановано 35 дисків.

Є ще одна ідея в контексті часу:  оформити при вході в театр, як раніше казали, алею зірок. Але щоб не топталися по видатних іменах, прізвища славетних францівців буде вибито зверху на спеціальному планшеті. Але оберуть їх самі глядачі. Плануємо інтернет-опитування, запропонуємо 60—70 імен, щоб обрали 20, які вже відійшли у вічність.

Пропоную в рік століття провести фестиваль найкращих вистав, зокрема й за участі закордонних колективів. Є ідея зробити ювілейний фільм.  

— Не творче запитання: що вас особливо турбує в господарстві вашого театру?

— Є нагальна проблема: треба впорядкувати систему кондиціювання. До речі, ми самі робили реконструкцію театру, і за 20 років провели її на 90%. Щоправда, рішення ухвалювали на державному рівні в 1986 році. Але  я розумів, що часи не ті, щоб зупиняти театр через ремонт. І коли ми радилися з Данченком, я запропонував: «Відводитимемо на ці роботи  літній період». Фактично без державних коштів, бо їх не надавали. І ось залишився невеликий обсяг роботи щодо освітлення, та це ще можна  пролонгувати. А кондиціювання приміщення дуже актуальне. Бо глядачі й актори страждають і в літній період, і навіть в зимовий. Потрібні порівняно невеликі кошти — 3—3,5 мільйона гривень. На жаль, нині меценати вже не можуть підтримувати театр фінансово, посилаючись на інфляцію та багато інших причин.  

— А як триває театральна реформа, яку нещодавно запропонували?

— Вважаю, що жодної театральної реформи немає. Я про це говорив, і не лише я, із самого початку. І сподіваюся, що Міністерство культури разом зі Спілкою театральних діячів візьмуться і зроблять дорожню карту для справжньої реформи в театральній галузі.

— А може, вона не дуже потрібна?

— Вона потрібна, бо постійно жити за мірками перехідного періоду від радянського часу до незалежної держави не можна. І тому насамперед треба законодавчо передбачити можливість нормального існування театрів різних форм — репертуарних і нерепертуарних. Гадаю, розмовами нічого не зробимо, доки не  матимемо законодавчого врегулювання всіх моментів реформи.

А питання об'єднання керівника в театрі? Це  повернення до 1989 року. Нині більшість театрів вводить у штат посаду головного режисера, щоб він займався творчою роботою, а генеральний директор, так званий художній керівник — економічною.

Ще питання: переведення на контракт. Якби в контракті було законодавчо внормовано фінансове і соціальне забезпечення працівників, тоді це нормальні зобов'язання з обох сторін. А коли ми лише обмежили їхній термін праці, то хіба це контракт? Навіть у старому законі ця норма була демократичнішою. Де є людина, яка може поєднувати обов'язки гендиректора і художнього керівника, — нехай буде. Якщо ж немає — то є два працівники. Бо не всі художні керівники можуть осягнути весь комплекс питань театру, заразом і економічні. Або вибір керівника. Дивна ситуація, коли всі громадські організації, навіть ті, що не мають жодного стосунку до театру, можна залучити до виборів керівника в театрі. Вважаю, як і багато колег, що це ненормально. Тому треба збирати висококласних фахівців, створювати робочу групу і напрацьовувати закон. І це буде справжня реорганізація театральної справи.

 

Г. Цимбал. "Урядовий кур'єр". 10.02.2017