Це хочеться дивитися очима павука. Бо багатогранність показаного не осягнеш простим людським зором, і тобі знадобиться щонайменше чотири пари очей. А власних чуттів замало, щоб вловити все, що бачиш, коли вперше дивишся виставу «Verba» Сергія Маслобойщикова.

Початок її був дуже напруженим для мене, бо намагалася водночас бачити-фіксувати-аналізувати-проживати. Кожну деталь. Кожну метафору, яку пропонує автор. Це ніби вперше бути в горах. Або читати Жадана. Або дивитися, скажімо, Ходоровського. Та якщо Ходоровський дає перенасичений кольорами світ, то «Verba» Маслобойщикова — світ знебарвлений. Навіть знекровлений. Як склад пиломатеріалів. Чи запилені картки у каталогах старих бібліотек. Асиметричні зрізи дерев на рухомому колі, тирса й висохле вербове гілля — це простір-метафора, в якому поєдналися філософське узагальнення й конкретика часу та місця дії.

***

На такому тлі особливо виразним стає слово. Ні, його не розфарбовують декламаторством, а доносять так, як воно народжується, — природно. Це найважче в театрі: щоб слово було вільним диханням, простим, як бесіда за кавою, і значущим, як на горі Сіон. І це те, що мало кому вдається в постановках класичних українських текстів. Особливо — поетичних, обтяжених пластом стереотипів. У «Verbi» це вдається. Режисер перебудовує композицію «Лісової пісні», міняє місцями картини, грається з персонажами, та при тім зберігає зміст і відкриває підтекст драми. В його руках Українчині слова, обтрушені від бібліотечного пилу, живуть природно. У продуманому режисерському тексті невимушено існують і актори, створюючи в одному монолозі по кілька картин і образів. Ось щойно говорив дядько Лев, а вже я чую Лісовика. Та й сам Лісовик дуже схожий із дядьком Левом, і навпаки. У цих численних переходах, коли не очікуєш наступної репліки, а просто проживаєш історію разом з героями, стаються відкриття. Часом — приголомшливі.

***

З'являється хтось, схожий на дядька Лева і Лісовика, кличе Мавку в країну забуття... словами Шекспіра. Шекспір?! А нащо було його в «Лісову пісню» вписувати? Аж за мить розумію — це текст «Лісової пісні». Це Леся Українка! І тоді нове відкриття: може, глянути на тексти Українки крізь призму Шекспіра — то і є ключ до сценічного прочитання її творів? Не лише цієї, але всіх драм. Свідомо чи підсвідомо, режисер знайшов цей ключ. І трагедійне в «Лісовій пісні» зазвучало на повний голос. І поетичне, життєве та філософське в ній теж поєдналося. Особливо в лінії Мавки.

По-різному трактують цей образ у театрі. У Мавці Маслобойщикова й Христини Федорак є переконаність віри. Чиста впевненість у тім, що світ саме такий ясний, яким вона його бачить. І тому їй важко дібрати інші слова, крім поетичних. Власне, для Мавки в її словах і поведінці — жодної поезії. Це її побут. Просто він незвичний для людей. Коли вона говорить про кохання чи про душу, розумієш, що для неї це зовсім природні речі. Лише реакція Лукаша (Олександр Бегма) нагадує: у світі людей не говорять так і про таке. Ні про почуття, ні про скарби душі. «...Смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись», — каже Мавка Лукашеві. Без натиску й пафосу. Та в простій інтонації, у виразності мізансцени значущість цих слів зростає до одкровення. Це вже не про Лукаша. Не тільки про нього. Це про нас, українців. Сучасників авторки п'єси та автора вистави. Про людей, здатних на Лукашеву висоту і ницість.

***

А Лукаш роздвоєний між цими полюсами. Між душею і побутом, Мавкою і Матір'ю. Його особистість «не добудована», як його житло край лісу. І мов знак цього — широка свіжа дошка на верстаку. На ній можна писати вірші. Або малювати квіти. Мавка довгим чорним волоссям обтирає цю дошку (наче та грішниця, котра омивала ноги...). Вона це робить повільно. Пристрасно. З'являється Лукаш. Обіймає її зі спини. Такі інтимні обійми означають лише одне... Вона прихиляється до нього всім тілом. Її лікоть — на верхньому краєві дошки. Його рука лягає зверху. Він веде її рукою по дошці. Веде ще раз. І ще раз. І ще. Швидше. Скрипка звучить низько-набридливо. Це нагадує циркулярку. На якій розпилюють одне одного, щоб збудувати світ мертвих речей.

***

Мешканців лісу вже «розпиляли», вони вже частина мертвого світу. Їхні слова, пластика, поведінка підкреслено нездорові. Наче в якомусь бароковому фрік-театрі, де все утрирувано. Тут тексти й тіла існують зовсім інакше, ніж у ще живої Мавки: декламація, хода вихилясом, зловісний регіт, іронія, сарказм. Русалки, Потерчата, Лісовик, Той, що... існують як єдиний організм, така моторошна істота, що не живе, а лише нагадує про життя. Часом вони позбуваються свого захисного блазнювання. Як Той, що... (Іван Шаран), коли проживає історію Перелесника. Історію, якої не було в тексті Українки, але яка її словами і в режисерському рішенні «наочно» показує, що людина здатна зробити з живою істотою. Або як Русалка польова в сцені жнив. Цю сцену ніби навмисне розтягнуто, доведено до найвищої драматичної точки. Щоб вираз очей Русалки (Марина Кошкіна) показав її справжню. І запам'ятався. Щоб на вбивство природи/почуттів/надій ми подивилися очима вбитих. І щоб Мавка принесла криваву жертву своєму коханню. З власної волі.

***

Воля — ключове слово. Для Лесиної творчості, для вистави. Я б сказала, для українців. Воля як свобода і воля як рішучість, бажання, влада. Коли ці всі волі поєднуються, ми стаємо непереможними (у серці маєм «те, що не вмирає»). Та коли над вчинками запанує чужа воля, то й до свободи ніяк не дорости. До самих себе не... У Мавки є воля-свобода і воля-рішучість. Вона може покинути лісовий народ і піти за коханим. Вона діє самостійно. Лукаш — ні. Бо його волю заколисано (буквально). Хто ж заколисав? Мати. Вона у виставі — дивовижна. У неї теж є воля. Воля-влада. Вона теж може практично все. Мати, створена режисером Маслобойщиковим і акторкою Анжелікою Савченко, — це верховна жриця якоїсь древньої віри. Така не лише сина, а й весь білий світ здатна заколисати і зробити солом'янодухим.

***

В образі Матері режисер з акторкою досягли нечуваного: нарешті показали, що весь жах типових для української класики свекрух не в лайці (у теперішньому суспільстві це майже норма). Страшно, коли богоподібна жінка творить не божеські діла. Страшно, коли така могутня жінка вирощує раба. Страшно, що в неї є «апостоли»-послідовники. Адже Килина — продовження Матері. В обох ролях — одна актриса. Перехід з одного образу в інший сповнений магічної ритуальності. Мов переродження тієї-таки темної жриці. Вона входить у «кокон» сукні Матір'ю і виходить з нього молодою звабливою жінкою. І тоді вже Лукаш-син стає Лукашем-чоловіком, якого жриця виколисала собі для продовження роду. Як у всякій темній магії, для повноти ритуалу потрібна жертва. Нею, звісно, обрано Мавку (а кров уже пролилася, на жнивах). І це — лише одна з можливих трактовок. Якщо ж узяти українські й світові архетипи, якщо провести паралелі з іншими жіночими образами у творах Лесі Українки, то на одному тільки цьому режисерському рішенні можна порядну дослідницьку роботу захистити...

***

Ритуал переродження закінчується знайомством Килини й Лукаша. І це — повноцінна трагедійна кульмінація вистави. Висока й темна фігура Килини на першому плані, мелодійні передзвони її сукні, що нагадують материн дзвіночок з попередніх картин. Лукаш, який навколішки служить своїй новій богині. І Мавка. Вона все бачить і нічого не може вдіяти. Її безпорадність і біль, здається, відчутні аж на дотик. Переможний вокаліз Килини ллється в залу. Гортанний крик Мавки зривається у висоту.

***

Усі події після цього — наче стан по великій втраті, великій помилці чи тяжкій битві. Коли вже нічого не можна змінити, але ще хочеться з'ясувати — як же так. Гілки верболозу, під якими на початку вгиналася Мавка (як під кістками померлих родичів), тут стають ложем для нових ритуалів Килини-відьми. Образ шлюбних стосунків Мавки й Лукаша — дошка на циркулярці — розвивається далі, й фінальна мізансцена по-новому розкриває символічне значення цього образу. І все це ще більше підсилює враження перших хвилин: я хочу ще раз подивитися виставу, побути з цією грою образів та асоціацій. Я б сплела тоненьку сітку десь тут і дивилася б очима павука, знову й знову. Якби не одне «але». У фіналі не залишається місця навіть павукам. Лише думки снуються далі. Про місце на своїй землі. І про те, чи судилося нам дорівнятися до самих себе. Дорости до свого Шекспіра.

Наталія Ігнатьєва. Голос України. 25.05.2019