МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Любов і біль: у театрі ім. І. Франка презентували п'єсу "Війна"

Про біль не мислять категоріями «подобається». Його проживають. Навіть якщо це — не власний досвід, дякувати Богу, а лише відтворення чужого горя, на сцені. 

Шведський поет, сценарист, драматург і театральний режисер нині 74-річний Ларс Нурен написав п'єсу «Війна» у 2004-му. Вона відображає час воєнного конфлікту в Косово на Балканах, хоча автор ніде не згадує ні дат, ні географічного розташування.

Тому прем'єрну постановку «Війни» на Камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка кожен глядач сприймає по-своєму: одні бачать нові грані жахів сучасного сходу України, інші доповнюють уявлення про небо­йові будні Другої світової, з голодом, постійною наругою над дітьми і жінками та намаганням вижити у нелюдських умовах.

«Війна» — це розповідь про сім'ю. Батько був у таборі військовополонених. У його повернення вірила лише молодша донька-підліток. Дружина не те щоб не хотіла бачити чоловіка — боялася його появи вдома, бо багато помінялося за його відсутності.

Старша донька торгувала своїм тілом, щоб разом із матір'ю і з сестрою не померти з голоду, бо ж навіть домашнього собаку в якийсь момент довелося з'їсти... Ще старша мріяла, що вдасться виїхати кудись у забезпеченішу Німеччину.

А батько повернувся, сліпим.

На київській сцені «Війну» поставив молодий режисер Давид Петросян, сценографія та костюми — Петра Богомазова. Сцену не полишає напівморок, по центру — стіл із дощок, по боках — чорні від кіптяви балки, на підлозі — старий матрас і страшне простирадло, яке давно слід було поміняти, з дірявого даху капає вода...

Саме у «Війні» розкривається багатогранний талант народного артиста Олексія Богдановича. Виконавець ролі Батька — апріорі захисника, а в реальності незрячого каліки — у постановці передає страшну суть поствоєнного синдрому: складність повернення до мирного життя, яка обтяжується пережитим особисто і лихом, яке випало на долю рідних. Усі прагнуть любові: від батька, дружини, доньок. Натомість не в силах нею обдаровувати, розуміти, пробачати і зважати на жахіття воєнного часу.

Ларс Нурен виразно показує, що війна ще більше розмиває і так нечіткі визначення таких понять, як «вірність», «відданість» і навіть «честь». А ще робить майже усіх жорстокішими. Наприклад, найлегше засудити жінку, яка піддалася словам підтримки і лестощам брата чоловіка (Остап Ступка) у найскладніший час. Навіть побачивши, що ловелас через деякий час так само готовий втішати і свою племінницю. І після зізнання жінки, що ніколи добре із законним чоловіком їй не було, — навіть від глядачок героїня заслуженої артистки Інни Капінос отримує вирок: сама винна. І лише одиниці наважуються поглянути на ситуацію з позиції того, що Мати — жертва обставин. Повернення чоловіка з війни лише посилює психологічний тиск на неї: бо муж заявляє своє право поводження з дружиною як з власністю, незважаючи на її переживання, думки і почуття. Фізичного насилля вдається уникнути лише тому, що чоловік незрячий...

Вистава демонструє, що війна калічить усіх, утім, найуразливіші — жінки і діти. Бо з цікавості наївна юнка може самовільно піти до місця, де її ницо згвалтують. У прем'єрній виставі двох сестер зіграли Віра Зінєвич та Христина Федорак (акторка театру «Золоті ворота», виконавиця доброї Аньки у виставі «Тату, ти мене любив?»).

Давид Петросян насамкінець пропонує глядачам «Війни» тест на людяність: надає можливість самостійно домислити, уб'ють чи ні Батька найрідніші. 

Приймати глядацькі овації Олексій Богданович виходить на сцену з «сім'єю».

 

В. Самченко. Україна молода. 26.06.2018