Мага: Я вітаю вас, шановні українці. У мене сьогодні свято душі – у мене в гостях два народних артисти з однієї родини — Лесь і Назар Задніпровські.
Лесь (Олександр) Задніпровський - представник відомої театральної династії. Актор національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Народний артист України (1998).
Зіграв на сцені безліч головних ролей: Командор ( "Кам'яний вік"), Дон Алонсо ( "З коханням не жартують"), Лепле ( "Едіт Піаф. Життя у кредит"), Нельсон ( "Леді і Адмірал") та інші.
Назар Задніпровський - його син, український актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України (2017), Заслужений артист України (2007).
Як автор і виконавець брав активну участь в столичних театральних капусниках. Після зйомок в телевізійних програмах "Золотий Гусак" і "Біла Ворона", "Велика різниця" успішно виступав на естраді в складі тріо: Назар, його батько Лесь і його кум, заслужений артист України Валерій Астахов.
Провідний майстер сцени розважальної програми "Велика різниця по-українськи" на каналах "ICTV", "1 + 1", "Інтер". Паралельно знімався для "Великої різниці" в Москві. Брав участь в міжнародних фестивалях "Велика різниця" в Одесі. Працює над озвучуванням та дубляжем закордонних фільмів і мультфільмів на українську мову.
- Усі починають з одного: довкола Covid-19, "снаряди" падають ближче й ближче. По вас як, артилерія пройшлася вже?
Лесь Задніпровський: Пройшлася. Є така приказка, що в одну вирву двічі не влучає. На жаль, у нас влучило. У нас в обох влучило. Зачепило і мене, і сина. Але, дякувати Богу, ми разом із театром, разом із країною.
Назар: Два тижні я мучився, а батько — місяць. У мене минулося без пневмонії, а в нього — з пневмонією.
- Таке святе слово, як театр. Як зараз виходити на сцену, коли рік працюєш, а в залі 30 людей?
Назар: У нас – 300. Дозволяється з тисячного залу 30%. Неприємно.
Лесь: Важко бачити забинтовані крісла в залі – як поранені друзі. Але решту місць зайнято, і приємно, що ті глядачі аплодують як за двох: за себе і за того хлопця. Ті 300-500 людей аплодують за 1000.
- А це, напевно, тому, що приходять ті, хто вас реально любить.
Лесь: Безумовно.
- Династія. Юлія Семенівна Ткаченко, Михайло Олександрович Задніпровський – звідси все пішло. Як ваші батьки реагували на те, що ви йдете в актори? А як ви реагували на те, що в актори поперся синок?
Лесь: З висоти років, прожитих у статусі третього покоління і народного артиста, який має прізвище Задніпровських — Ткаченко, хочу сказати, що, звичайно, треба було низько вклонитися моїм батькам за ту терплячість, це ж, знаючи характер Юлії Семенівни і Михайла Олександровича, їхню силу волі, не взяти і не загнати під лавку: "Сиди тихо, в тебе жодних здібностей немає". Я гарно вчив французьку мову, займався спортом, і вони могли сказати: "Йди до інституту фізкультури чи займайся мовами, наприклад". А вони ані слова мені не казали. Ти обрав – ти йдеш. Мати мені казала: "Не дай Боже, в тебе б не склалося, то ти б звинуватив кого завгодно, і в першу чергу нас, що ми тебе пхали і зламали тобі життя. А так ти обрав – ти йди". Я пішов, і всі свої недоліки, всі свої провали і злети я можу вже тільки собі на карб ставити. Я не маю права жодним словом або думкою звинуватити батьків, які мені щось заборонили. Тож була повна демократія. У нас із Назаром було трохи по-іншому. Якось так вийшло, що я був більший "домострой", ніж мої батьки. Якось я в цьому майбутньому генії української сцени колись нічого не бачив. До того ж він мені нахабно, в очі, говорив, що хоче вчитися в кулінарному технікумі. Хоче варити борщі, ліпити вареники. Коли в нього запитали: "Ваш улюблений актор?", він сказав, що не батько — Микола Яковченко. Але він свого домігся, і це мені було не ляпасом, а "даремно ти страшився, батьку, сиди тихо, дитина знає, що робить".
- Назаре, майбутній студент кулінарного технікуму, ти якого дідька батьків "розводив"?
Назар: Я не "розводив". У мене реально була така думка після 9-го класу. Я смачно готував і борщі, і решту. Мама мені передавала рецепти. І я дійсно підійшов до батька і сказав: "Я піду, мабуть, до кулінарного". Батько сказав недовго думавши: "Поглянь на мене, синку. Я теж люблю поїсти. Але це хобі, синку. Ми з тобою все ж таки Задніпровські. Ми повинні йти до театру". Я кажу: "Я запитаю ще у Юлії Семенівни".
Лесь: У старшого консультанта.
Назар: Так. Я кажу: "От у мене є роздоріжжя – або театральний, або кулінарний". Юлія Семенівна сказала демократично: "Я не тисну на тебе, але я буду щаслива, якщо ти підеш до театрального інституту". А батько казав просто: "Я тебе копняками в дупу зажену до театрального".
- А тепер я розкажу, яким я після копняків побачив Назара.
Назар: Я був на першому курсі, а Петро — на четвертому.
- Раптом кажуть, що прийшов Задніпровський. І весь інститут пішов дивитися на пацана-мажора. Думаємо: прийшло, напевно, нахабне, самозакохане – він же династія, йому вже місце в театрі Франка тримають. Дивимося, ходить хлопець, у теніс грає, дуже добре грав у баскетбол. А найголовніше – був абсолютно людський. У нього була вторинна статева ознака — розкішне почуття гумору. В основному "тусувався" там, де дівчата.
Лесь: Було б дивно, якби навпаки.
- Усі одразу почали порівнювати ваші фактури – абсолютно різні. Назаре, не ображайся, але якщо дивитися на світлини, то тато всюди — Річард Гір, князь, граф, а ти всюди — "вареник".
Лесь: Але в сметані.
- Як ти змалечку ставився до того, що твій батько…
Назар: Пишався. Але знав, що я не буду схожий на його фактуру. Мама сама казала, що зіпсувала мою фактуру.
Лесь: Нічого подібного, мама – гарна.
Назар: Просто я якийсь дрібніший. Батько ще дивувався, коли я Хлєстакова зіграв, каже: "Дивно, я від драми прийшов до комедії, а ти – одразу до комедії".
Лесь: Я до того боявся прийти до театрального інституту три роки і прийшов подивитися дипломну роботу – Хлєстакова. І я тоді перехрестився. Це саме той випадок, коли я сказав: "Яке це щастя". Я тоді побачив, Господи прости всіх однокурсників, артиста серед самодіяльності. Таке у мене склалося враження.
- Я хочу сказати, що Назару із фактурою пощастило значно більше. Коли кажуть, що Лесь Задніпровський є таким монументальним, я кажу, що більшого хулігана я не бачив, охочого потрапити у всі капусники, у все смішне. Ви страждали від цього?
Лесь: Я колись Назару казав, і йому це передалося. Ми працювали за принципом, як писала велика Леся Українка: "Щоб не плакать, я сміялась". Це коли в театрі граєш не те, що хочеш, або творчий простій. Для нас це був, як ковток кисню, – естрада, щорічні капусники. Ми з Назаром створили команду "Кузени", і на наш виступ чекали. Були щорічні театральні капусники в театрі оперети, на старий Новий рік. Тоді по блату, "своїм", потрібним людям через Спілку театральних діячів давали квитки.
- Ви ж обидва виросли за лаштунками. Чим театр був для вас?
Назар: Для мене – це ТЮЗ, найперше – мама. Я виріс на хорошому ТЮЗі, на хороших виставах. Потім я пам'ятаю гастролі театру Франка, коли Юлія Семенівна брала мене із собою на гастролі. Пам'ятаю, як вона сварила мене в Одесі.
Лесь: Я був свідком цієї сцени, в Одесі, в театрі оперети Водяного.
Назар: Під час вистави, в якій вона грала Мата Харі, і тут моя рука так: "Лялю, Лялю". І вона не могла збагнути, чому вона грає драматичну сцену, а в залі – сміх. Потім я "вигрібав" по повній.
- В якій першій ролі ти пам'ятаєш батька? Коли вже свідомо дивився і щось розумів?
- У моїй пам'яті закарбувався "Камінний господар". Потім – як батько грав Мазепу. І ще як вони удвох із Нечипоренком, красені, жували гумку у виставі "Візит", – двоє гангстерів.
- Я вперше вас побачив на сцені у 1989 році. Наталя Сумська – молоденька, ви молодий і "Блез". Я зачудовано слухав цей голос, який заповнював увесь простір, і думав, як же так можна? Чому одним Бог дає фактуру, голос, обличчя, а іншим – очкастий вареник замість обличчя. Я трохи переживав через це. Ви застали покоління корифеїв. За лаштунками протяги, треба погодувати маленького Лесика.
Лесь: По-перше, в дитинстві я страшенно багато плакав у театрі. Я сприймав все, нібито це відбувається насправді. Були такі ролі, що тата і маму повсякчас "вбивали". За кулісами сльози, а щовечора я радів, що вони живі. Дитина щиро все сприймає, і батько казав: "Це добре. Буде душа – не чобіт". А коли я пустував під час репетиції, то мені давали велике яблуко, щоб заткнути мені писок. І всі проходили повз мене: "Лесику, сонечко". А я знав, що цей "мерзотник" учора в мою маму стріляв, а той – батька ножем поранив. Це мої перші дитячі спогади.
-А ти, Назаре, як сприймав маму і тата на сцені?
Назар: Більше маму, в ТЮЗі. Вона для мене була інколи героїнею, інколи – кішкою.
- А до театрів для дорослих тебе водили на казки?
- Скажімо, "Сміх і сльози" йшла 20 чи 30 років. І "Кіт Леопольд".
Лесь: Я вже був сивий кіт Леопольд. А мишенятком був Богдан Бенюк.
- А у вас були такі моменти, що ви розуміли, що в театр не хочете? Або таких думок навіть не виникало?
Лесь: У мене не було. Сумніви якісь були.
Назар: А в мене були. У мене були трійки з майстерності актора. Я на курс до Бориса Петровича Ставицького потрапив. До мене ніхто не ставився поблажливо, я не був мажором. Кінець першого курсу, середина другого, в мене виникало питання: "Назаре, що ти тут робиш? Ти тут тільки через прізвище, в тебе ж нічого не виходить". І тільки наприкінці другого курсу, коли я зіграв Петручіо, то Ставицький сказав: "Слава Богу, що я тебе взяв на курс". Тоді я дійсно у себе повірив.
- Твій тато – то гусар із бутоньєркою, то з'явиться у вишиванці. Тобі коли-небудь про батька казали, що він красень? Що ти відчував?
- Звісно, казали. Захват відчував. Заздрість.
- Ти ніколи не був худорлявим, але твою фактуру дуже здорово використовували.
Назар: Я в театральному був худорлявим.
Лесь: Коли він тільки прийшов до театру Франка, то всі дівчата на нього накинули оком. Він був якщо не Річард Гір, то Бельмондо. І я так казав: "Прапор не впаде. Прапороносці йдуть далі".
- На фото я бачу представника вже наступного покоління Задніпровських.
- Так, це Михайло.
- А його вже десь залучають у дитячих ролях?
Назар: Ведучим був у школі. Моя перша робота була у "Моменті" Винниченка. Мені тоді було 14 років.
Лесь: Мене попросили привести сина.
- Я пам'ятаю, коли я навчався на першому курсі, в Юлії Семенівни був четвертий курс. Вона йшла і в неї була така божественна фактура. Як вона трималася! Коли я вступив, то були такі легендарні вчителі, як Зимня, Гашинський, Ставицький, Олійник, Юлія Семенівна Ткаченко, Кононенко, Молостова, Ружковський, Рєзнікович.
Лесь: А в мій час ще Скибенко, великий мій учитель, франківець теж, нас усіх потім виводив на театр Франка. Вчителі були всі різні, але це було сузір'я майстрів того ще покоління, яке вже відійшло. Кость Петрович Степанков – це ж останні могікани.
- Усі знали, що якщо театральним інститутом йде купа студентів з дітьми – це курс Зимньої. Якщо йдуть двометрові красені, то це курс Молостової. А якщо смішні, хуліганські, то це курс Олійника. Я хочу повернутися до моменту, коли ви вперше, двоє акторів, зустрілися на сцені як партнери.
Лесь: "Момент", 1988 рік. Це була камерна сцена, і в цій виставі брали участь я, Толя Хостікоєв. Ми з Толею Хостікоєвим піднімали Назара на руках, він чіпляв весільне колесо, пташку весільну вдягав на колесо. І всі брали стрічки, співали весільну пісню і ходили колом. Минув деякий час…
Назар: 91-й рік, гастролі в Севастополі.
Лесь: А Назар став грубшим. Усі одходять убік, і ми з Хостікоєвим вдвох, на витягнутих руках, "хлопчика" піднімаємо. Два каріатиди.
Назар: Я відчував, як їм важко. Я за них дуже переживав. Я вішав пташку на цвяшок, і той цвяшок завжди повинен був бути рівним. А цвяшок хтось забив.
- Для вас театр як організм - як ви до цього ставитеся?
Лесь: Не театральна людина не зрозуміє, а буває, що на дрібниці тримається вистава, як на тому цвяшку. Наприклад, граємо "Сеньйор з вищого світу", і Назар бачить, що не зняли картину зі стіни. А він повинен грати повну злидоту, жеброту – замітати сліди.
Назар: Актори не змогли зняти – невдало прибили цвяхи.
Лесь: А ми такі обірвані, нещасні, і раптом така картина висить. Глядач, може, і не замітить, а от акторові, який на цьому будує характер, вона може стати на заваді – вона його вибиває.
- Зі службами ви дружите в театрі?
- Дружимо. Ще мама і батько привчили: "служби, якщо тебе люблять, то в тебе все буде добре. Якщо ти на службу проти шерсті, то це як на фронті: колись у спину тобі встрелять".
- Я скільки в театрі Франка під сценою проходив, бачив дуже відомих акторів, які могли сидіти разом з робочими сцени, дуже тихесенько, демократично…
Назар: Я не буду казати, з якими робочими, але неодноразово та із задоволенням. Вже зараз все змінюється трошки, нема того, що було при Данченкові. Тоді й менше грошей отримували, і всі бачили, що художній керівник любить і вміє чаркувати. Якось більше це культивувалося в театрі. Тепер – ні.
Лесь: Богдан Сильвестрович теж любив посидіти. А раніше це було, як правило. Ще Наталія Михайлівна Ужвій розповідала. От відіграли виставу, а чоловік каже: "Наталочко, пішли додому". А вона казала: "Ні, я хочу подивитися людям у вічі". Піти в буфет, обговорити виставу. За опівніч сиділи, і це було нормально, це гуртувало.
- Якби не наш кінематограф, то хто б вас знав, крім Києва. Кінотеатри та "ящик" роблять нас більш відомими.
Назар: Навіть стара гвардія театру Франка, ті, хто знімалися в кіно, вони були більш відомі, на весь Радянський Союз.
- Яковченко…
Лесь: А Бучма зіграв у великого Ейзенштейна Басманова в "Івані Грозному". І ще блискуче зіграв у фільмі за оповіданнями Станюковича.
- Назар, ти дуже багато знімаєшся. Є хороше кіно сьогодні?
- Є. Мені щастить. Я не знімаюся багато, я знімаюся в одному і тому самому по третьому сезону.
- Я знаю тебе як лютого патріота України.
- Я поміркований.
- Без махання шаблюкою.
- Я поставив запитання після зйомок Володимиру Олександровичу в серпні: "Ви реально хочете бути президентом?". Він сказав: "Назаре, страшно. Дуже велика відповідальність". Це був серпень, перед Днем Незалежності, два роки тому. Я не думав, що він за півроку, на Новий рік, усім зробить подарунок.
- Я щиро вірю в те, що він хоче бути хорошим президентом. Інша справа, чи здатен і чи дають.
В останніх серіалах українців показують ідіотами. Ти ніколи не робив ідіота – ти завжди робив хитрого українця.
Назар: У театрі багато людей не сприйняли. Особливо люди із Західної України. Казали: "Ми не такі". Я кажу: "Запитання не до мене". Є ціла група авторів із Західної України, вони патріоти, вони бандерівці, львів'яни – до них питання. Вони не просто дражнять "дурного хохла", вони висміють ті недоліки, які дійсно є. Якби це хлопці з Донецька писали про Західну Україну, я би сказав: "Я не знімаюся". А тут – блискучі, геніальні автори, які знають цей гумор, і вони видають це.
- Лесе, вам більше щастило зніматися не в серіалах, а в повному метрі. Є фільм, за який от просто гордість розпирає? А є такі, що, якби міг, забрав би всі копії та знищив їх? Кіно - зовсім інше мистецтво, тому ми так любимо театр і не зовсім любимо кіно.
Назар: А я люблю кіно. І я вже в тому статусі й можу собі дозволити сказати, що я не хочу зніматися в цьому. Я вимагаю тексти, і якщо там щось антиукраїнське, то я кажу, що не буду зніматися.
Лесь: Я би теж відмовився, якщо би це була спекуляція на національній тематиці. Або щось образливе для мого народу, для моєї нації, для моїх переконань як людини. А стосовно того, що викликає якусь гордість, то тут питання не стільки в кількості, як у якості. Мені іноді краще було зіграти епізод хороший. Дуже приємний спогад у мене від "Овода", який зняв Мащенко. Я там працював з Адою Миколаївною Роговцевою. Ми дружили сім'ями, коли Кость Петрович працював у театрі. Я молодший за неї, а ми грали чоловіка і жінку. Знімали ми в Лівадійському палаці, в нашому українському Криму. Отакий епізод вартий великих ролей. А якщо брати серіал, то мені сподобався "Лінія життя". Я там грав головну роль, познайомився з прекрасною людиною Ахтемом Сеітаблаєвим. Ми разом грали. Оця роль військового лікаря, який безсонними ночами рятує життя, й оцей злам війни і миру у 2014-2015 рр., Майдан, наша війна на сході й оце сприйняття війни людиною цивільною. Це становлення людини з простого лікаря на героя-лікаря. І що особливо приємно, що мені дякували медики-лікарі. Консультанти з військового госпіталю були у нас на зйомках, я ж навчився скальпель у руках тримати. Робити перев'язки, робити трепанацію мене вчили. Хоча я в житті ненавиджу кров.
- Що для вас є "капусник"? Для вас це мірило того, людина – актор або не актор?
Назар: Для нас "капусник", особливо в ті часи, за Леоніда Даниловича, - коли не можна говорити відкрито, і на сцені, у виставі ти того не скажеш.
Лесь: А блазню – можна.
Назар: Спочатку для нас це не було прибутковою справою: це була віддушина. Зараз вже є і гумористичні серіали, й інші проекти. Зараз "Квартал" вже захопив все.
Лесь: Зараз, крім електронної книги, всі ще захочуть і запах книги почути. Так всі повернуться і до міні-форм – до "капусників".
Назар: З появою "Ліги сміху", "Кварталу" "капусники" відійшли на другий план.
Лесь: На камерну сцену.
Назар: На зламі віків, коли ще Губенков був живий, він вкладав у це гроші, бажання, в Києві були приголомшливі "капусники". Тому що хотілося жартувати, а не можна було.
- Можна було, але вибірково.
- А назвіть мені, що на телебаченні було гумористичного? Найгумористичніше з того, що було на телебаченні, це "Шоу самотнього холостяка". Потім, 1999-2000, ми з'явилися - "Біла ворона", що нас годувало ще років п'ять.
- Я не дивився "Слугу народу". Але коли я натрапив на епізод із тобою, Назаре, зі зрубаним лісом…
Назар: Це не епізод. Це окремо було знято, як реклама наступного сезону, але воно в сезон так і не потрапило. Просто зняли на наболілу тему. Це вже було як передвиборче і готувалося на президентські вибори.
- Коли ти бачиш, що рубати не перестали…
Назар: Та нічого не перестали.
- Назаре, в тебе не має бажання зустрітися і запитати: "Хлопці, що не так?".
- У Володі запитати? Я не хочу питати, я з ним сварився, зі штабом його ще перед виборами. І вони мені з піною у рота доказували, що Володя хороший, незалежний. Я їм кажу: "Ну що ви мені говорите! Я ж прекрасно розумію, що за ним Ігор Валерійович, і що нікуди він від цього не дінеться".
Лесь: А Назар – "порохобот".
- У вас удома розмов багато про політику?
Назар: У мене дома – ні. Ми однодумці. Ми прекрасно бачимо, який триндець твориться. То про що говорити?
Лесь: Ми розуміємо один одного з півслова. Актор все розуміє.
- А з культурою у нас триндець?
Лесь: Ми на паузі.
Назар: Зараз культура не на часі. Зараз треба врятувати державу.
- А хіба культура колись була не на часі?
Лесь: Для нас завжди на часі. А для когось із чиновників вона не на часі. Як завжди казали, буде хліб, буде й пісня. От давайте спочатку зробимо те, а потім і культуру. Так не можна. Культура – кров нації, як казав Черчилль. Нащо тоді все, коли немає культури, за що ми тоді воюємо?
- Як виправляти ситуацію, якщо людям в голову десятками років вкладалося, що українець жадібний, запроданець, а іноді – маніяк, вбивця і зрадник. Це в усіх російських серіалах. Вкладали максимальний негатив. Можна за допомогою мистецтва ще кудись достукатися?
Лесь: Достукатися можна, але на це потрібен час. Правильно говорять, що в Донецьку для реабілітації тієї території потрібно 25 років. Вони зараз під окупацією шість років, а щоб повернути мізки, потрібно 25 років. Там вже діти "отруєні". Я абсолютно погоджуюся з тими людьми, які кажуть, що перші вибори в Німеччині відбулися в 49-му році. І це при тому, що був вже "план Маршалла". Повинен минути час. Якщо нищили культуру, якщо був Голодомор, якщо було розстріляне покоління українського відродження, потім війна, переслідування всіх упівців, усіх героїв війни з того боку. Нам вже 30 років, але ж ми не жили в раю 30 років. У нас триває війна, у нас розділено Україну за мовним питанням, у нас і зараз триває цей "руський мир".
- Якби до людей доносили правду... Я колись побачив звіт упівського полковника, який переписав усіх воїнів УПА на Донбасі. То після Волині Донбас був на другому місці за кількістю організацій українських націоналістів. Тільки про це ніхто не знає.
Назар: Ти не дав мені пояснити, чому культура зараз не на часі. Не та культура, яка пропагується "Кварталом 95". Не ті серіали, які пропонуються зараз "Кварталом 95". Не ця культура зараз на часі. Я хочу подивитися сучасний варіант "Пропала грамота", мене цікавлять такі фільми. Патріотичне кіно обов'язково повинно бути, але це не повинен бути цілий потік.
- Виграють люди конкурси тільки тому, що у фільмах заявлено тему АТО. Але якщо це буде знято відверте л*но, ніхто на це не піде. І вони обзивають сволочами людей, які не пішли на таке кіно.
Лесь: Паскудять тему. А потім кажуть: "Ця ж тема не цікава людям". Але це тому, що ви бездарно до неї підійшли.
- Як зробив "Хоробре серце" Мел Гібсон. Скажіть, кого з найкрутіших хлопців ви озвучували?
Лесь: Моя дружина теж озвучує, жінок. Я озвучував Шварценеггера, Роберта Тейлора, Бельмондо, Рекса Гаррісона.
Назар: Багато що зроблено в мультиках. Мені всі дякують за єнота з "Вартових галактики". А закріплений я на Джона Гілла і на Майкла Пенья.
Лесь: А в мене в мультиках тільки голос страшних чарівників.
- Коли ми вчилися в театральному інституті, згадайте "Скотний двір". Хто свиню грав, хто качку, хто мавпу. Покажіть це людині із села, то вона скаже, що це "дебіли якісь, і вони будуть називатися зірками?!". У вас коли-небудь виникало відчуття, що ви, здорові дядьки, а своє життя витратили на щось не дуже серйозне?
Назар: Ні. Я більше нічого не люблю і більше нічого не вмію. Можливо, народ думає, що ми придурки якісь, які ні за що гроші отримують.
Лесь: Просто у нас із Назаром величезна відповідальність перед пам'яттю предків. Ми не могли збитися на манівці, зійти на маргінес, тому що були Михайло Олександрович і Юлія Семенівна, Катерина Степанівна і Семен Михайлович. І зійти з цієї траси ми не могли. Якщо я мав шанс зіскочити з цього гачка ("третє покоління, ну, не вдалося"), то у Назара горличко "пляшки" цієї взагалі стало вузеньке – він вже четверте покоління. Він "отруєний" вже повністю.
- А на рахунок онука ви нормальний дід?
Лесь: Нормальний, і крикнути можу. Але є тато, мама.
- Назаре, ти сина бачиш актором?
Назар: Хочу, щоб син або доця були акторами, але побачимо. Назвали їх Михайлом і Юлією.
Лесь: Але як наше покоління неможливо було відірвати від футбольного м'яча, книги¸ так їх сьогодні – від комп'ютера.
- Чи вірите ви в майбутнє цієї країни, якщо в нас буде покоління дітей, що не читають, покоління акторів, що не читають, яких вчитимуть педагоги, що вже не мають тієї школи, яку ми з вами мали можливість отримати?
Назар: Третє – найстрашніше. Перше мене не лякає. У США 90% нації не читає книжок. Але є 10%, які читають, і буде прекрасна американська культура, і буде прекрасний американський кінематограф. Все залежить від малої кількості.
Лесь: Це пасіонарна частина суспільства.
Назар: Не читають. Але хай будуть хороші новини, і такі люди, як ти, повинні новини через телевізор доносити. Завдяки тобі доходить інформація до людини, що не читає.
Лесь: Поки що потрібна якість. Потім вона повинна перерости в якісну кількість. На все потрібен час. Я маю на увазі загальнолюдську українську культуру. Ніщо на асфальті не росте. А часу страшенно бракує.
Назар:: Юлія Семенівна почала викладати у пізні свої роки. Може, колись і батька покличуть викладати. І мене вже кликали. Я кажу: ще зарано.
- Ви два народних артисти в одній родині. Зверніться до шановних українців.
Назар: Ти питав, чи не поїхати з цієї країни, чи є перспектива? Ніколи ми не поїдемо. Ми жаби, які люблять своє болото – як би тут важко не було. Кажуть, що не дай боже жити в епоху змін, але нам пощастило жити в таку епоху. Я, як прийшов до школи, – все були похорони вождів. І ми це пережили. І перебудову, і розпад СРСР, і не той вибір ми зробили в 91-у році. Якби Чорновола обрали президентом, то абсолютно інша Україна була би. Треба було кардинальну операцію робити – відрізати так відрізати. Зовсім інша Україна була би – на кшталт Польщі. Тому робіть правильний вибір. Обирайте людей, яких ви любите, яким ви довіряєте. Відштовхуйте від себе людей, які вас ображають, які вас зраджують. Життя коротке, тож бережіть себе, бережіть Україну і кучкуйтеся біля родини, хороших друзів. А їх так мало. І все буде добре.
Лесь: Ми нікуди з цієї землі не підемо, хіба що в неї. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми – будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру Франка. Дякуємо вам.
- Дякую вам за те, що ви прийшли. Слава Україні!
- Героям слава!
