МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Лариса Кадирова: Ми замислювали репертуар, щоб зустрілися Шевченко і Франко, Стус і Матіос

Актрису Театру імені Івана Франка, лауреатку Шевченківської премії та «Київської пекторалі» Ларису Кадирову нинішні глядачі знають за проникливою роллю баби Юстини з вистави за мотивами оповідання Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи». До цього її візитівкою було перевтілення на сцені у Марію Заньковецьку.

 

І вже 16-й рік поспіль невгамовна Лариса Кадирова є ідейною натхненницею та керівницею унікального Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія», який цьогоріч відбуватиметься з 4 по 9 жовтня і присвячений 100-річчю Національного драматичного театру імені Івана Франка.

 

З пані Ларисою ми спілкуємося у музеї театру — для актриси по-особливому сакральному місці. Адже на початках саме тут проходив фестиваль «Марія», залишивши у цих стінах безліч думок та емоцій. Для читачів «України молодої» — розмова про родзинки цьогорічного фестивалю та важливість театру в житті людини.

Буде день любові

— Пані Ларисо, чим особлива «Марія-2019»?

— Найголовніше цьогоріч те, що XVI Міжнародний фестиваль присвячений 100-річчю Національного театру імені Івана Франка, першій драматичній сцені України. Про театр говоритимемо, показуючи чотири вистави театру, і на науково-мистецькій конференції «Магія слова» у рамках фестивалю. Не оминемо сторіччя від дня наро­дження Миколи Лукаша, 200-ліття Пантелеймона Куліша, день народження Тараса Шевченка, 165-ту річницю від дня народження Марії Заньковецької.

А ще — славних наших письменників: Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Марію Матіос; 250 років Івану Котляревському, ювілей Тараса Компаніченка. Словом, і про слово будемо говорити на Фестивалі. Згадуючи ці імена в просторі і в часі, ми обов'язково ведемо за собою глядацький асоціативний ряд літератури, слова, музики. Ми все це об'єднуємо і говоримо: що ж це за слово, написане на білому аркуші паперу, потім інтерпретоване режисером, озвучене актором.

Наші талановиті письменники завжди були й великими громадськими діячами. Згадаймо лишень Народний Рух, на чолі якого стояли В'ячеслав Чорновіл, В'ячеслав Брюховецький, Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Володимир Яворівський..., якби не вони, я не знаю, чи були б ми незалежні й вільні на своїй землі.

Фестиваль запропонує глядачам презентацію нових книжок і відкриття виставок. Друзі нашого фестивалю Леонід і Людмила Рубаненки привезуть із Харкова виставку, присвячену Марку Кропивницькому. Наш театр, святкуючи свій столітній ювілей, покаже виставку з фондів музею театру. А музей Марії Заньковецької розгорне документальний життєпис актриси.

— Які вистави у програмі фестивалю цьогоріч? Хто із зарубіжжя стане гостями й учасниками нинішньої «Марії»?

— Будуть показані вистави з Німеччини, Білорусі. І буде представлена широка театральна географія українських: Чернігів, Херсон, Дніпро, Львів, Київ. Ми зумисно замислювали такий репертуар, щоб зустрілися Шевченко і Франко, Стус і Куліш, Матіос...

Хочу звернути увагу, що 6 жовтня на фестивалі — день любові: гратимуть спектаклі про кохання, про любов до нашої землі, до слова, до пісні. Ми пам'ятаємо слова Бориса Грінченка: «Любов дарує назавжди, егоїзм дає лиш в борг». Кожна людина, маючи моральний закон у собі, мусить пам'ятати, що над нами небо — зіркове. І там зірки Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Леся Курбаса. Ми маємо говорити про те, що крізь час та простір існує зв'язок естафети емоційної, інтелектуальної, духовної. Ми цього ніколи не забуваємо, коли щороку робимо фестиваль у стінах першої драматичної сцени України.

Наш Фестиваль унікальний ще й тим, що він чи не єдиний на теренах України благодійний. Двері до зали відкриваються, люди сідають, де забажають, я з ними розмовляю, вони п'ють чай, каву, куштують печиво «Марія» і збирають кошти для сім'ї загиблого Героя Майдану, нашого колеги-«франківця» Андрія Мовчана.

Що зробив Національний театр на чолі з генеральним директором, художнім керівником театру Михайлом Васильовичем Захаревичем за всі фестивальні роки? Подарував відкритість, щирість до людей, а ще бажання і допомогу в тому, аби в театрі вирувало мистецтво театру, театральність, струменіла жива енергія обміну думок, емоцій, щирості, щедрості. Багато з учасників їдуть з нашого фестивалю і кажуть: яка ж Україна щедра і хороша, яка ж вона багата гарними, красивими, талановитими людьми. І кожного року з'являються великі друзі фестивалю: голова Спілки журналістів Польщі Томаш Мілковські, польський фотомайстер Марек Сендек, білоруська актриса Галина Дзягілєва, німецька режисерка Світлана Фурер...

За ці 15 років маємо широченну географію учасників: це Італія, Франція, Португалія, Німеччина, Чехія, Словаччина, Норвегія, Єгипет, Польща, Пакистан, Іспанія, Мексика, Грузія, Вірменія, Росія, Японія, Болгарія... І хоч де б я грала — чи в Португалії, чи у Вірменії, чи в Польщі, — я завжди граю «Не плачте за мною ніколи» Марії Матіос українською, але фінальну репліку вистави промовляю мовою країни, де граю: «Всі ми тут рідня». І маємо розуміти — ми рідня не тільки в нашій славній Україні, а й на всій круглій нашій Землі. Ми повинні дослухатися до людей, закликаючи їх, як каже моя провидиця Юстина: «Люди! Чуйте нас. Слухайте...» Як каже моя жінка з вистави «Стара жінка висиджує» Тадеуша Ружевича: «Кожен на своєму місці має родити, і цим ми можемо перемогти війну».

Найвища математика акторства

— Як ідейна натхненниця та художня керівниця фестивалю «Марія» ви особисто відбираєте вистави для показу? Чи всі бажаючі можуть продемонструвати своє театральне мистецтво на фестивалі?

— Так, особисто відбираю вистави. Мені пишуть, надсилають диски. Я продивляюся, раджуся з членами оргкомітету. У всьому світі вирує дуже сильна течія монодрам. А монодрама — це найвища математика акторства. Актор сам на сам із глядачем. І всім видно, чи багатий він багажем духовності, освіченості, знань, чи володіє він емоційною освітою, і чи може він, як казав Лесь Курбас, перетворюватися на сцені в мудрого Арлекіна. Якщо по тобі глядач вдарить своєю енергетикою думки, а ти у відповідь звучатимеш порожнечею — це страшно. Тому кожна вистава вимагає дуже великої енергетичної віддачі душі й розуму.

Колись я грала Марію Заньковецьку у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Вистава йшла три години. Я грала по три вистави на день, 9 годин не сходила зі сцени. І яка ж сатисфакція? Люди йшли і йшли на спектакль, були суцільні аншлаги, в емоційному пориві люди ставали на коліна, намагалися поцілувати сукню твою, бо вбачали в тобі геніальну Заньковецьку. Наша вистава «Марія Заньковецька» у Львові була першою ластівкою незалежності України, вистава, в якій ми щиро співали, говорили про любов до слова, землі, по якій ми ходимо. Не топчемо, а ходимо по землі! Про моральний закон, який у собі мали, і про зоряне небо над нами. І якщо ти будеш розуміти це, виходячи на сцену, тебе зрозуміють.

— Вас сміливо можна назвати наступницею Марії Заньковецької. Як і вона, ви все своє життя утверджуєте національний театр та українську культуру, українське слово на національному та міжнародному рівнях. Чим і чому для вас близька та важлива постать провідної зірки українського театру? Як вона вплинула на вашу театральну творчість та діяльність?

— Ось подивіться, коли у Києві ідеш по вулиці Саксаганського, то зліва буде наш, як називаю, Парнас. Там Лисенків дім, там Косачів дім, там Старицького дім. І всі вони, збираючись вечорами разом, творчою Плеядою музикували, грали вистави, читали поезію... Леся Українка принесла Миколі Лисенку два зошити збираних пісень. На цих вечорах була київська інтелігенція... Леся Українка казала, що Марія Заньковецька — це перша актриса українського театру.

А чому вона Заньковецька? Бо народилася в селі Заньки, бігала і спілкувалася з сільськими дітьми, в Ніжині вчилася в пансіоні, знала мови, покинула сім'ю, Петербург, де її запрошували на імператорську сцену (мала чудовий оперний голос). А пішла на сцену українського театру, театру гнаного, забороненого... Але була любов. Любов до Садовського, до Харитин, Оксан, Наталь, до театру. І ця любов променить до нас через роки дивовижним прикладом служіння народу, служіння національній ідеї. Знаєте: найбільші винаходи людства — Колесо, Вогонь і Театр.

— На минулорічному фестивалі Марта Погребні з польського театру з Зеленої Гури показала виставу «Солодка» за твором Марії Матіос «Солодка Даруся». У цьогорічній програмі «Марії» також запланована ця вистава. Чому знову її повторюєте?

— Тому що цього року в Марії Матіос ювілей. І ми хотіли, щоб і польський театр приїхав, і театр з Дніпра з виставою «За надмірну любов». І театр ім. Івана Франка покаже виставу «Не плачте за мною ніколи». Хотілося зробити свято для Марії. Згадується історія створення спектаклю «Не плачте за мною ніколи». Марія Матіос кілька років говорила мені про це оповідання. Я ж не бачила себе у ролі баби Юстини. А потім, через певний час, злилися воєдино і розуміння Сергія Павлюка, головного режисера Херсонського театру імені Миколи Куліша, і генерального директора театру Олександра Книги, і моє — і відбулася прем'єра. Все має пам'ять і все імпульсує.

Акторство — це сама природа

— Чи плануєте працювати ще з творами Марії Матіос?

— Не знаю. Це не планується. У цьому просто виникає потреба. Якось я повела професуру з фестивальної конференції: іспанців, мексиканців, поляків у Лавру, в Національний музей декоративного мистецтва України, показала картини Катерини Білокур, Марії Примаченко. Вони були в захваті. А потім ми зайшли до зали, де висіли й стояли манекени у гуцульських строях. І раптом мексиканець каже: «Так це ж наше: ткані верети, килими». А я кажу: «Це і наше, і ваше. Словом, усі ми тут рідня». Театр існуватиме доти, поки в людині битиметься бажання бути почутою і бажання почути, бажання обмінятися енергією. Театр не дає відповідь, це — храм, як казав Гоголь, ти в нього приходиш, помолишся, зосередишся, помедитуєш і підеш просвітленим.

— Моно-виставу «Не плачте за мною ніколи» ви вважаєте найкращою своєю роботою. Її прем'єра відбулася трохи більше 4 років тому, з нею їздили на схід України. Які покази запам'яталися найбільше?

— Не можу вам сказати. Наприклад, у Португалії я грала українською мовою. А на екрані бігла текстова стрічка. До мене потім підійшов режисер їхнього театру і сказав: «Ми перестали слідкувати за текстом. Ми на вас дивилися — і все розуміли». Себто існує невербальне і вербальне спілкування з глядачем, і тоді зрозумілим стає все. І у Вірменії я грала українською, і в Польщі, і в Литві (де на фестивалі отримала Гран-прі). Я спілкуюся з глядачами, займаюся просвітництвом, затягую їх у своє емоційне поле, притягаю до себе і не роблю дистанції між нами. Ось так існує Театр.

— Роль Марії Заньковецької ви виконували упродовж 22 років, зіграли близько 600 разів. Чи є подібна статистика по ролі Юстини за 4 роки?

— Думаю, що біля ста разів я вже зіграла Юстину. 

— У вас досить багато нагород за культурну діяльність. Серед інших нагород помітила медаль Леонардо да Вінчі Ганноверської академії природничих наук у 2008 році. Як ваша мистецька діяльність переплелася ще й із природничими науками?

— Актор — це частина природи, акторство — це сама природа. Органічна емоційна, інтелектуальна енергія актора — це теж природа. 

 

Аліна НЕБЕЛЬСЬКА. Україна Молода