19 липня – непафосний ювілей Ірини Дорошенко, народної артистки України, провідної актриси Національного театру імені Івана Франка.
Нині в особистому акторському репертуарі на двох сценах Театру імені Івана Франка у Ірини Євгенівни Дорошенко налічується сім вистав. Для теперішніх бентежних часів це доволі пристойний кількісний фактор. Тим більше, що всі її сьогоднішні активовані вистави на сцені франківців – не розважальні витребеньки, а перша лінія світової літератури: «Річард Третій» Шекспіра , «Скляний Звіринець» Вільямса , «Пер Гюнт» Ібсена, «Безталанна» Карпенка-Карого, «Три товариші» Ремарка, «Весілля Фігаро» Бомарше, «Сірано де Бержерак» Ростана. Звісно, не всюди у неї ролі великі, але ж відомо, що в театрі «нема маленьких ролей».
Мені здається, що цінувати та плекати кожну свою роль, навіть невеличку, актрису навчив Сергій Володимировича Данченко, видатний український режисер, що очолював Театр імені Івана Франка з 1978 по 2001 рік. Період формування актриси Дорошенко та її творчого розвою якраз і випав на «період Данченка», і тому майже у кожному її інтерв'ю тема Данченка проходить червоною ниткою.
У Сергія Володимировича у 80/90-ті Дорошенко грала у «Санаторійній зоні» (Марія), «Тев'є Тевель» (Хава), «Королі Лірі» (Гонерилья), спектаклі «Вибір» (Віка) та інших постановках майстра.
Звісно, на перехресті 70/80-х, у період становлення сценічної кар'єри, доводилося грати у різних режисерів і навіть у таких нині забутих та екзотичних назвах, як «Бронзова фаза», «Регіон», «Санітарний день», «Трибунал»… Символічними для тодішнього молодого покоління франківців стали вистави Валентина Козьменка-Делінде «Прощання у червні» Вампілова та «Сон літньої ночі» Шекспіра. Дорошенко була задіяна в обох, грала Таню та Єлену, відповідно.
Ірина Дорошенко прийшла в Театр імені Франка майже одночасно з Сергієм Данченком. То був 1978 рік. Тоді ж, на перетині 70/80-х, у легендарну трупу, крім Дорошенко, майже разом прийшли й інші сильні актриси – Наталія Сумська, Поліна Лазова, Людмила Смородіна.
Очевидно, кожна з них у той свій квітучий акторський вік мріяла і про Джульєтту, і про Офелію, і про Дездемону, і про Марію Стюарт. Утім, грали те, що давали.
До того ж, Сергій Володимирович був режисером, котрий, насамперед, формував акторський ансамбль, а не виконував бажання солістів. Тому критики тоді часто називали театр Данченка «чоловічим театром», бо перші скрипки у його постановках були за чоловіками – Ступка, Хостікоєв, Олексенко, Бенюк. Тим не менше, маючи у своєму театральному саду в центрі Києва такий привабливий жіночий квітник, як Сумська, Дорошенко, Лазова, Смородіна, Сергій Володимирович намагався дбати і про ролі для кожної з цих «чотирьох сестер», цих чотирьох «квіток». Тож з часом актриси отримували ролі, так би мовити, потужного сценічного масштабу.
Для Ірини Євгенівни такою роллю стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка, легендарній київській виставі Сергія Данченка, що жила на сцені франківців доти, доки жив Богдан Ступка.
Як відомо, роль Анни в «Украденому щасті» в різні періоди й інколи в чергу грало декілька акторок: Валентина Плотнікова, Марина Герасименко, Лариса Хоролець. А Ірина Дорошенко грала вже прощальне «Украдене щастя» Ступки на київській сцені. Безумовно, у неї було своє акторська відчуття і своє трактування Франкової Анни, відмінне від актрис-колежанок.
Її Анна у тій виставі подекуди нагадувала ібсенівську героїню, що живе не емоціями, а тверезим розумом і, зрештою, як розумна жінка, заздалегідь передбачає, чим може закінчитися напружена драма любовного трикутника – Микола-Анна-Михайло. В ібсенівських героїнь усі драми та трагедії сьогодення глибоко закорінені у час минулий. Так і тут було. Ця Анна лякалася таємниць свого минулого (з підступним обманом своїх братів та з фатальним одруженням з Миколою), бо не відчувала, а точно знала, що примари її минулого колись таки вилізуть із скринь та знищать і її теперішній, і її майбутній час. Так, зрештою, і трапилося у Франковій історії.
Рік тому у своєму пості на Фейсбуці про Ірину я написав слова, які хочу процитувати і зараз – на мій погляд, вони доволі точно визначають сценічну палітру актриси:
«Героїнь Дорошенко завжди вирізняла підкреслена сила характеру та внутрішня жіноча крихкість».
Це стосується і Анни в «Украденому щасті», і її Катерини Іванівни Верховцевої у виставі Юрія Одинокого «Брати Карамазови», і її пані Монтерей у цікавій виставі 90-х від Андрія Приходька «Маркіза де Сад».
Режисери відчувають і люблять цей сценічний баланс актриси – маневри поміж їі власною внутрішньою силою та власною ж крихкістю; цінують те, що своїх героїнь вона здатна подавати на сцені жінками значними, вагомими, її героїні ніколи не бувають мілкими, мов висохла річка, у багатьох її сценічних жінок якраз є темно дно, тобто, якась своя прихована жіноча таїна.
На Камерній сцені імені Сергія Данченка у актриси є роль Аманди Вінгфілд у виставі за п'єсою Теннессі Вільямса «Скляний звіринець» (режисерка – Тетяна Аркушенко) . На жаль, моя власна несистемність та інші обставини завадили переглянути цю виставу у мирні часи. Тож попросив одного професійного театрала, палкого шанувальника вистав Ірини Євгенівни, написати про цю її роль декілька слів. «Її Аманда – нещаслива жінка. І мимоволі сама вона робить нещасливим кожного у своєму домі. У ній, в Аманді, ніби живе норовлива дівчинка у тілі дорослої жінки».
Можливо, саме такий баланс і передбачав Валентин Козьменко-Делінде, коли запропонував актрисі роль Агафії Тихонівни у гоголівському «Одруженні». Бо хто вона насправді така, її Агафія, у виставі франківців «Одруження»? Вже не дівчинка, але ще і не літня матрона, вже не наївна, але і від вікового цинізму доволі далека. Її Агафія Тихонівна була не гоголівською дурепою, як цю роль часто подають різні актриси в різних театрах, а розумною мрійницею, одинокою царівною, що сама себе замурувала у власний терем самотності і от тепер чекає, як Сольвейг, чи то на Пера Гюнта, чи то то на Котигорошка, щоб вивільнив її з власного полону ілюзій.
От зараз пишу, і доволі об'ємно, майже по мізансценах пригадую те «Одруження» франківців, де, отримавши бенефісну роль, Дорошенко не тягнула ковдру на себе, а, позираючи збоку, ніби дозволяла домінувати у спектаклі чоловікам. Зокрема, Богдану Бенюку: актор-лідер, перетворював постановку на притчу про свого Кочкарьова, тобто куцого біса, тобто Мефістофеля, що хоче поєднати в одному експериментальному тандемі млявого Фауста (Богданович) та самотню Маргариту (Дорошенко).
З Олексієм Богдановичем, до речі, Ірина Дорошенко частенько складала на сцені Театру Франка органічний акторський тандем. Глядачі дуже любили їх обох у виставі Кшиштофа Зануссі «Маленькі подружні злочини» за п'єсою Еріка-Емманюеля Шмітта, де від акторів вимагалося парадоксальне мислення та парадоксальне сценічне існування «на межі» між драмою абсурду та сімейним детективом.
Незадовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ірина Дорошенко та Олексій Богданович зіграли двох українських сватів, Ганну та Івана, у виставі Івана Уривського «Безталанна» за п'єсою Івана Карпенка Карого. (Дякуючи театру, вдалося переглянути відеозапис постановки). І знову її Ганна – не шаблона чорнорота свекруха, а «жінка з минулим», жінка, котра, як свій хрест, несе власну приховану таємницю про народження сина Гната та про його невідомого батька.
Вже у період повномасштабного вторгнення росії в Україну режисер Іван Уривський запустив, як модератор, патріотичний поетичний проєкт Театру Франка «Поезія Незламних» : франківці читають сучасну українську поезію періоду російсько-української війни. Молодшому поколінню режисер сам пропонував певні тексти, актори-майстри з поезією, яка мала прозвучати, визначалися самі. Ірина Дорошенко обрала новий вірш поета Юрія Рибчинського «П'ята ранку» – про трагічний для України ранок 24 лютого 2022 року, коли російський агресор вдерся на українську землю. Дорошенко, без перебільшень перетворила своє виконання поезії Рибчинського на акторську поетичну новелу, у якій є як голос теперішньої російсько-української війни, так і мелодика та відлуння давньогрецької античної трагедії, ніби вона тут і зараз грає Антігону.
«Я уб'ю тебе, мій враже
За Житомир, Київ, Львів!
І ніхто мені не скаже, що людину я убив!»
Тембром Софоклової Антігони Дорошенко і читає цей вірш-вирок. Жодної пафосної інтонації. Текст прочитано через пересохлу гортань, через заціпенілий вселенський біль, через шепіт, що іноді зривається на крик відчаю.
Цей акторський поетичний шедевр є на Ютюбі – отже, дівчата, котрі мріють навчатися «на актрис», шукайте, дивіться, слухайте і дивуйтеся, як за декілька хвилин, завдяки сильному поетичному слову та акторській майстерності, можна створити цілий світ, створити автономну акторську поетичну новелу, у якій закарбований час теперішній та відлунює час минулий.
Олег Вергеліс. ТКК
