Коли Небо і Море налиті багрянцем, і це точно не вино, мечі не просять хліба – їх годують смертями ворогів. І тільки народ – це безтямна субстанція, що заглядає лише в свою миску; народ - в котрого пустий дзенькіт ложок і виделок заглушає брязкіт мечів, що його захищають. «Коріолан» Вільяма Шекспіра – про війну минулу, сучасну і війни майбутні. Застереження, докір, прокляття.
Дмитро Богомазов наочно демонструє прихований код вікової актуальності однієї з найважчих і найтемніших трагедій Шекспіра «Коріолан». Текстова поліфонія розкладається ще на сотні умовно сценічних голосів, відображаючи сучасні державні процеси в нашій країні. Препарується ось ця доктринна єдність «влада-народ-лідер». Єдність умовна, оскільки вона розпадається саме під вагою суто людських вад: особистісних і суспільних.
Режисер творить історію, мовою мистецтва, у стилі ампір. І справа не у зовнішній атрибутиці, наслідуванні антуражу епохи, зазначених в самому творі. Йдеться про вправно розставленні акценти в образах і дії. Вся вистава виглядає як цілком дорога епічна кінострічка. Переходи від однієї мізансцени до іншої майстерно спаяні-змонтовані між собою без швів і білих ниток. Певні фрагменти нагадували навіть роботи Квентіна Тарантіно з його сповільненими кадрами в криваво-чорних кольорах.
Не менша заслуга монолітності вистави лягла на загальну естетику роботи. Петро Богомазов (сценограф вистави) створює не тільки сценічний простір, але і доповнює кожен образ своїми особливими візуальними акцентами. На противагу вже зазначеному внутрішньо-ідейному ампіру твору, зовнішня наповненість – це поєднання кольорів (сірий, чорний, червоний і холодний морський зелений), лаконічність декорацій, де головний акцент падає на монумент Марсу (пряма символічна залежність з самим Коріоланом) і скляну стіну, що буде служити втіленням дихотомії, що пролягає червоною лінією через весь твір, певне «тут і там»: мир-війна, влада-народ, свій-чужий, герой-зрадник, ворог-друг. Грань тонка між кожним з цих понять, саме тому стіна прозора: кожен може заглянути по той бік, опинитись тут чи там, але бар'єр так чи інакше існуватиме завжди. Ба навіть народ (зі своїми провідниками Олександр Печериця, Віталій Ажнов, Павло Шпегун), який є ще невеличким живим оркестром (у стилі режисера) зі своїми інструментами протиставляється благородному фортепіано, до котрого торкаються руки лише еліт. І в тому Шекспір безапеляційний, тому і актуальний досі.
Кай Марцій, він же згодом Коріолан – образ тотальної безкомпромісності, що передбачає кодекс честі воїна (читай і сучасного офіцера). Як писала Оксана Пахльовська в одному із своїх віршів: «Ти з тих, котрі цілують спершу меч, а потім - жінку». Дмитро Рибалевський наповнює по вінця його власним вогняним темпераментом. Він той, хто після тисяч смертей на війні, наче звір, що чує свіжу кров, скаженіє, чим стає геть невразливим для ворога, але вразливим перед своїм народом. Те, що на війні є героїзмом, в мирному Римі – зарозумілий індивідуалізм. Йому комфортніше бути з мечем у скривавлених лахах, аніж в стрункому смокінгу. Дуже ризиковано для політика, котрим хоче бути Марцій, відчувати себе богом. Він щоразу намагається дорівнятись до монумента Марсу, якого має за взірець. Саме тому цього дракона всі переконують обітнути крила. Проте Коріолан Дмитра Рибалевського більше нагадує лева, котрого гієни вчать, як стати гієною. Іван Шаран і Остап Ступка є точним втіленням цієї тваринної ницості гієн-політиків: і в пластиці, і в діях, і в специфіці костюмів і гриму. Вони привносять у виставу свою особливу сатиричну ноту, чим ще більше актуалізують п'єсу.
Загнаний в кут лев, ніколи не піде на поступки – йому легше загинути, піти на змову з найлютішим, але рівним його честі ворогом, аніж перетворитись на падальника. Тулл Авфідій з Коріоланом не стільки антагоністи, скільки рівноцінні, рівнозначні і взаємодоповнюючі одне одного особистості. Ворог/друг – грань стирається, коли серед гієн є лише два леви, два дракони в містах «яструбів і круків». Авфідій – це холодна міць на противагу Коріолану. Олексій Богданович наділяє свій образ певною демонічністю. В своєму зовнішньому антуражі нагадує вікінга зі знаменитого серіалу Майкла Хьорста. Попри міць, він легкий і провокативний, не позбавлений мудрої виваженості, чого саме не доставало Коріолану, як політику. Він творить для Коріолана обставини, коли той буквально вже стане подібний в своїй холоднокровності до постаменту Марса, з білим вапном на лиці. Для Авфідія поняття сім'ї-Батьківщини не пусте. Особливо це проявляється під час зустрічі Коріолана з матір'ю і дружиною – Олексій Богданович наділяє свого героя емоційною чуттєвістю, чим надає розвитку-динаміки образу.
Не менш яскравим образом є Волумнія Наталії Сумської – втілення всіх офіцерських матерів. Вона жорстка, вольова, вона – частина свого сина. Це виражається в її певною мірою чоловічій поведінці і костюмах, сталевих нотах голосу і грубому сміхові. Це жінка, котра очікуючи сина з війн, пишається ним, перебуваючи тут, все одно воює там, разом з ним плече до плеча. Вона ж і білий янгол до самісінького його кінця.
Так, навіть тоді, коли ворог/друг позбавляє тебе життя – це краще за всі угоди із власною совістю, бо той поступає по честі, а в тебе найчесніша смерть. І навіть вбити ворога можна благородно: як, ніби, за козацькими звичаями, коли хоронили воїна з почестями, його покривали червоною китайкою, Авфідій покриває тіло червоним оксамитом. Рівний перед рівним.
І ні, ця вистава не стільки про війну з безпосереднім агресором і загарбником, це про війну зі стадністю, з маргіналами і манкуртами в середині власного народу. Про плебс, для котрого хліб і видовище твоїх ран лишаються головними важелями у виборі між «перемогою» і «зрадою». Це про те, що до бога далеко: скидають і ламають статую твого божества так само просто, як і тебе самого. І тільки одна дописана літера здатна змінити все кардинально: MORI чи AMORI? – це завжди питання вибору: народу, соціуму, конкретної особистості.
