Уперше на сцені Національного театру ім. І. Франка з'явився «Скляний звіринець» Вільямса.

Нині франківці активно обживають простір Камерної сцени ім. С.Данченка. Нещодавно її афіша поповнилася новою назвою п'єси, досить унікальною для українського театру взагалі, і зокрема, для Національного театру ім. І.Франка. На його сцені «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса поставлено вперше.

За психологічною філігранністю переживань героїв п'єси, прихованою драматичністю того, що відбувається, за можливістю загальнолюдських узагальнень творчість Вільямса схожа на драматургію Антона Чехова. Створення  сюжетів, що з часом не втрачають своєї актуальності, прерогатива творців воістину талановитих, які досконально вивчили природу, і сутність людських стосунків. Автобіографізм «Скляного звіринця»  очевидний, а правдивість спогадів Вільямса про непрості стосунки в його родині приголомшує щирістю. Змальовуючи характери та ситуацію, автор аналізує все з позицій прожитого життя. Тому такими пронизливими є спогади, таким невідбутним є смуток за тим, чого не повернути і що не змінити вже ніколи!  Саме цей глибокий психологізм переживань героїв маленької родини — матері, сина і дочки поклала в основу вистави її режисер Тетяна Аркушенко. Емоційним центром оповіді стає образ матері Аманди у виконанні Ірини Дорошенко. Після вистави можна сміливо констатувати, що в галереї образів цієї талановитої акторки з'явилася серйозна роль. Такій скрупульозній і філігранній розробці образу, вочевидь, сприяло і те, що в цій виставі акторка виступила асистентом режисера.

Розкриттю глибини вдачі персонажа допомагала праця над загальною концепцією вистави. Аманда Ірини Дорошенко стає ідеальним вільямсівським персонажем. Вона, романтична і ранима, шукає радість в ілюзіях і живе своїми спогадами. Вона всіма силами бореться з грубою і потворною дійсністю, тягне до вигаданої гармонії буття своїх дітей, заперечуючи очевидне заради можливого щастя. Але ілюзії розбиваються, жорстоко і нещадно! Акторка настільки органічна в загальному малюнку ролі, переконлива в деталях і знайдених нюансах, що, поза сумнівом, багато глядачів  пізнають у цій ситуації власні життєві перипетії.

У бесіді з Іриною Дорошенко, яка новою виставою знаменує 35-річчя свого перебування на театральному кону, ми торкнулися роботи над «Скляним звіринцем», а також згадали її перші кроки в рідному Театрі ім. І. Франка.

АВАНТЮРА ДВОХ ЖІНОК, ЯКІ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ ТЕАТР

— Тривалий час я шукала драматургічний матеріал, глибоку, вишукану, в чомусь аристократичну п'єсу, несхожу на те, що я раніше грала, — признається І. Дорошенко. — В моїй душі так багато накопичилося, що назріла потреба поділитися з глядачами тим, що вже вмію, знаю і що відчуваю. Ще за життя Богдана Сильвестровича Ступки я запитала, як він ставиться до постановки «Скляного звіринця» Вільямса? Він зауважив, що це дуже складна п'єса і важливо, хто її поставить... Матеріал довго мене не відпускав, я думала сама зайнятися постановкою.

П'єса приголомшує глибинним психологізмом. Дивує манера побудови стосунків героїв. Вільямс пише так, що в його п'єсі складається особливий світ, сильний саме духом своїх героїв. Немає якогось окремого персонажа, є загальна ситуація незвичайного спільного існування. Кожен образ — нескінчений, здавалося б, розібралися з одним пластом, а далі — ще глибше. Він говорить про вічне — про душу, і герої його тендітні, немовби прозорі через свої вразливі, беззахисні душі.

— І який же режисер «збігся» з вашим розумінням цієї п'єси?

— Тетяна Аркушенко. Вона з театральної родини, її мама — Любов Каганова була провідною акторкою Львівського театру ім. М.Заньковецької. Тетяна колись була акторкою нашого театру, потім довго працювала в Росії,  грала і ставила вистави. Зараз вона переїхала жити до Києва. Одного разу я поділилася  з Тетяною своєю мрією — поставити «Скляний звіринець». Вона  зацікавилася ідеєю і сказала, що допоможе. Спочатку це було авантюрою двох жінок, які дуже люблять театр. З цією ідеєю я прийшла до Богдана Ступки. Він тоді вже сильно хворів, збирався до лікарні. Але записав до плану театру цю п'єсу для постановки і пізніше все передав нашому директорові,  а потім ці плани опинилися в нового художнього керівника театру — Станіслава Мойсеєва. На щастя, ця наша заявка не пропала, а минулого тижня вистава набула свого сценічного життя.

— Ірино, а чим, на вашу думку, проблеми матері, яка живе зі своїми дітьми в Америці 1940-х можуть стати зрозумілішими сьогоднішнім українським глядачам?

— У всіх країнах і в будь-які часи процес відриву дітей, які дорослішають, від батьків дуже болісний. І ця ситуація є зрозумілою для всіх. У п'єсі вона ще посилена, Аманда самотня, її дочка Лаура хвора, син Том невлаштований. Він  шукає кращу роботу, у країні складна обстановка; все це дуже схоже на те, що зараз відбувається у нас. Як непросто зараз нашій молоді, яка закінчує навчання, як їм важко знайти роботу. Багато хто виїжджає у пошуках кращої долі не лише в інші міста, але й країни, а в їхніх матерів серця розриваються... Аманда —  приклад  материнської самовідданості. Вона докладає всіх зусиль для того, щоб діти змогли знайти себе в житті і не пропасти. У неї немає грошей, але вона намагається своїми оповідями вселяти в них надію. Ілюзії та спогади тримають її на плаву.

НАМИСТО ІЛЮЗІЙ І СВІТЛИХ ВІДЧУТТІВ

— Пригадайте свої перші кроки після закінчення Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого і як Вас зустріли в Театрі ім. Франка?

— Нас, п'ятьох випускників, запросив до театру тодішній художній керівник Сергій Сміян, але коли ми прийшли, колективом вже керував Сергій Данченко. Нам здалося все дуже традиційним, навіть музейним, як завжди будь-яке нове покоління, ми думали, прийдемо, все змінимо!  І ось на моїх очах почалася ера Данченка в театрі, дивовижна, гранично творча, і все стало змінюватися. Тоді до театру прийшли дуже цікаві творчі особистості — Ступка, Розстальной, Оглоблін, Івченко, ставилися вистави, які незабаром увійшли до історії нашого театру, його золотого фонду. Мені здається, що Сергія Володимировича  незаслужено мало оцінювали тоді, та й зараз недостатньо згадують про його внесок і в наш театр, і в театральне мистецтво взагалі. Я була задіяна в багатьох виставах Данченка, для мене це неоціненна школа.

— У Театрі ім. І. Франка вистава «Украдене щастя»  за п'єсою патрона театру була візитівкою впродовж  десятиліть. Ви були останньою виконавицею ролі Анни. З якими почуттями грали цю роль?

— Для мене це було введення у виставу. Це сталося під час гастролів театру в Хабаровську 1989 року. Сергій Володимирович пішов на експеримент — вирішив омолодити склад, і я зіграла Ганну. Пам'ятаю якось на репетиції він сказав: «Анна —  трепетна, в неї наче  крила в душі». Це допомогло зрозуміти цей дуже глибокий, трагічний  жіночий образ.

— А першу виконавицю цієї ролі в театрі Наталію Ужвій, напевно, тільки в записі бачили?

— Так. Потім Анну ще грала Ольга Кусенко з Миколою Шутьком, Лариса Хоролець. Однак постановка Сергія Данченка відрізнялася від тих вистав. Якось ми з театром були на гастролях у Львові. Нас запросили до Нагуєвичів на конференцію, присвячену Івану Франку.  Як багато я тоді відкрила для себе про письменника! Це просто глиба, скільки він створив творів різних жанрів, переписувався з відомими особистостями Європи, знав декілька іноземних мов! Після концерту, який був після конференції, ми з Богданом Ступкою грали уривок з «Украденого щастя», він мені говорить: «Ходімо, покажу тобі хатину, де жив Франко».  Ми увійшли, і я завмерла... ми опинилися в справжній декорації нашої вистави! Тільки все було маленьке, в порівнянні з нашою сценою. На стіні висіло дзеркало, і я розуміла, що саме в нього дивився сам Іван Якович. Воно було старе, подряпане, і мені чомусь було страшно подивитися в нього... Я щось сказала Богдану із цього приводу і раптом чую, як він виголошує: «Анно!», я зрозуміла, що він почав грати виставу... Відразу ж включилася, і ми зіграли всю сцену приходу Миколи додому. Грали по-справжньому, не просто читали текст, а все проживали. Люди, які були в музеї на екскурсії, просто в сінях сіли на підлогу і дивилися на цю нашу імпровізовану виставу. Потім служительки музею, зі сльозами на очах говорили, що ніколи тут ніхто не грав, а тут ще й Богдан Сильвестрович! Я була щаслива!+

У мене дивовижна професія. Вона складається з моментів щастя, які немов намистинки нанизуються на намисто ілюзій і світлих відчуттів.

А. Підлужна. Газета "День". 10.01.2014.