МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
100
ТЕАТРАЛЬНИЙ СЕЗОН
Христина Федорак: Від Коломиї до "Війни"

Христина Федорак – представниця нової яскравої акторської театральної генерації, актриса київського Національного театру ім. Івана Франка. Від першої вистави «Буна» Вона стає улюбленицею театральних критиків. Від першої кінострічки «Гуцулка Ксеня» в Неї закохується глядач широких екранів. Вона – деспотична, але справедлива бабця, вона ж незбагненна Мавка нового покоління. ProТеатр зустрівся з актрисою і поговорив pro те, з чого все починалось, про майстрів і вчителів, про роботи з визнаними українськими режисерами, про молодь в театрах і акторські виклики.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

 

Ти народилась в місті Коломия, Франківської області і, з твоїх слів, батьки тобі з дитинства пророчили акторську долю. Це тому що ти була дуже артистичною дитиною, чи може батьки якось пов'язані зі сферою культури?

 

– Ні, батьки ніяк не пов'язані з культурною сферою, вони не актори, не режисери. Єдине, що тато 12 років займався народними танцями, а мама має музичну, вона хотіла колись бути актрисою. Може воно у всіх творчих професіях таке (ред. – сміється). Нас в сім'ї четверо дітей – брат і дві сестри ще, і вони всі не з творчих професій. А чого пророчили? Як то сказати… Я не те, що була артистичною, у мене нема таких історій,  до речі, щоб отак вставати на стільчик і розказувати віршика. Такого не було. Єдине, що я дуже любила – організовувати (от в нас з 13 на 14 січня Меланка ходить) оці вертепи. Вишукувала і виписувала всі тексти з журналів. То все формувала, збирала сусідських дітей, однокласників скільки могла. Місяць в мене були репетиції вдома, батьки це підтримували. Я навчалася в музичній школі по класу фортепіано, але не закінчила.  Якось підійшла до мами і сказала: “Мам, я хочу танцювати!”. Мама мене віддала на танці. Я займалась бальною  хореографією, а професійно в мене східні танці – танець живота. Я дворазова чемпіонка України та Білорусі. Мама зараз згадує, чого артисткою: «Коли малі діти починають щось грати, наігрують – видно, що вони в це бавляться, а ти це робила настільки серйозно, що ми аж дивувалися в деяких моментах”. Приходить мама раз додому (а мене лишили з тіткою), а тітка плаче в захльоб, ридає, а мені десь років 5. Мама питає: “ – Чо ти плачеш, шо сталось? – Та як, Христя тут розказує таку історію, шо оце її подружку покусали пси, швидка приїхали, дитину бинтували”. Ну це ж треба, я це не пам'ятаю! Але мама каже: “– Іра, ти шо, та нікого не покусали, хто  тобі це розказав? – Та Христя!”. Мама мене забирає і каже: “А нашо ти обманюєш?”. А я кажу: “Мама, я не обманюю, я просто собі це всьо уявила, надумала». Я це не пам'ятаю. Така була собі трошки дивна дитина (ред. – сміється). Я собі звірів збирала, говорила з ними, з уявними друзями, всі думали, що це щось ненормальне. І так від самого дитинства мама з татом мені “артистка, артистка”, і тут вже 9 клас, треба було вибирати, в який йти – гуманітарний чи природничий, і я кажу: “Гуманітарний, бо потім йду в Карпенка”.  І тут мама: “Всмислє, в Карпенка?”.  Кажу:  “Мама, ну так, а що? Ну всьо, ну а куда діватись?”.  В мене була якась така конкретна ціль. От 7 років пройшло і я думаю, як я могла так ризикувати? Я подала в один університет на один факультет без варіантів, і якось так все з Божою поміччю склалося. В мене було дуже велике бажання і я в цьому дуже завдячую батькам, що вони мене не збили з цього, що не почали казати нащо тобі це все, погралася і досить, це не професія, що це не гроші. І всі мої університетські екзамени, іспити, капусники, вони завжди були, кожну роботу дивилися, це правда.

Щось критикували, підказували?

– Ну, що можуть сказати батьки? Хіба вони скажуть: “Боже, то було так жахливо, шо просто капєц!” ?  Зазвичай: “Дитина – талантіщє!” –  мама каже. Але в мене така творча мама, вона теж дуже любить театр, кіно, захоплюється цим, ходить, цікавиться, дуже добрий має смак, я їй дуже довіряю. Вона дуже багато читає сучасної літератури. Вона мене надихає в цьому плані.  Я її питаю: “Мам, давай не кажи, що тобі сподобалось, кажи що тобі зовсім не сподобалось, у що ти не повірила чи не зрозуміла треба чи не треба, що тобі не зайшло”.

І корективи вносить? Ти це приймаєш?

– Якщо це співпадає і я думаю, що так дійсно буде цікавіше зробити, то так. А є багато таких речей, що я розумію, що їй це хочеться як глядачу, а я собі просто не маю права того додати. Глядач завжди хоче, щоб їм все було ясно, зрозуміло, розжовано.

І далі Карпенка, ти потрапляєш на курс до Олега Шаварського. З якою програмою вступала?

– Так, вступаю до Шаварського Олега Микитовича, я  йому дуже вдячна. Вдячна Богу також за те, що звів мене з Ростиславом Любомировичем Держипільським.  Я не ходила в театральний гурток в Коломиї, не займалась ніколи в драматичних цих штуках. Ходила тільки в театр і їздила у Франківськ у театр. Якраз тоді Ростислав Любомирович очолив Франківську трупу, в яку прийшли Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олексій Гнатковський, оцей його перший курс, і поставив “Дарусю”, “Націю”. Це відразу були такі пушки! І я почала їздити, дивитися двічі, тричі одну виставу, мені страшенно подобалось,  я ридала. А потім я розумію,  мені треба вступати, готуватися. Я кажу: “Мама, а якщо попросити Ростислава Любомировича? Щоби просто мене послухав хоча б”. І якось я дізналась, що вони в Косові будуть показувати “Солодку Дарусю”, і ми поїхали туди дивитися. І після вистави я його чекаю на службовому виході, підходжу  з мамою. Маму за руку, бо зараз втрачу дар мови, а мені 16 років, я наймолодша в школі, в університеті, завжди. Підійшли, познайомились, я сказала, що хочу вступати. Запитала, чи міг би він мене послухати. Він віднєкувався, казав, що вже тим  не займається, нікого не хоче брати, і брати на себе цю відповідальність він не буде.  Він мами питається:  – “Ви говорили зі своєю дитиною?” – “Говорила”. – “Ви казали їй, що це таке?” – “Казала”. – “Дитино, ти знаєш що це таке, тобі це треба?”, – “Та, треба!”,  – “Шо ти хочеш? Артисткою хочеш бути?”, –“Та”,– “Це ви хочете, чи вона хоче” - до мами. – “Та це вона хоче, вона хоче!”, – “Ну, нехай на журналіста йде”, – “Та я їй казала, казала! Не хоче!”, – “Точно не хоче? Ану дивись на мене!”, кажу: – “Ростислав Любомирович, нє, хочу бути артисткою”.  – “Добре, приїжджай”.  Приїжджаю я до нього у Франківськ, привезла ту програму, що я ніби хотіла, він підкоригував, дав прозу Довженка “Зачарована Десна” (опис городу), монолог мала “Сойчине крило” Франка, він одобрив, байку Глібова “Цуцик” і вірш “В годину туги” – це взагалі невідомий вірш (Бабій автор). І мене відправили на прослуховування. Після того я вже до Ростислава Любомировича не їхала, тільки сказала,  що в мене допуск. Він каже: “Все, з Богом, давай. Якби ти до мене приїхала вступати, я б тебе взяв”. Мені тоді так було приємно. І все, я вступила до Олега Микитовича, в нас був прекрасний курс, дуже сильний.

Хто був на курсі? Хто зараз де?

Іван Шаран, Аня Снігур, Анна Глухенька – це ми все разом. Вова Ковбель в «Золотих Воротах», в ТЮЗі Кароліна Пампуха, Владислав Високий, Кирило Горолюк. У російській драмі Владик Малешко, Анатолій Супрун (?) у Франкфурстькій опері, інші працевлаштовані на каналах, тобто люди в професії. Меншість так десь розсіялися. І це дуже добрий показник, бо курс 30 людей і 20 з них в професії і це дуже великий показник.

Ти навчаєшся до 2016 року…

–                       У 2016 я закінчила бакалаврат і пішла на прослуховування в Золоті Ворота. Почала працювати в «Золотих Воротах», вступила на 5 курс на магістра. Але я в університеті з'явилась тільки на прем'єру, дипломну я навіть не робила, бо в мене була «Буна» в ДАХу, і я просто здала сесію, позахищала всі реферати. Зате, коли там всі в університеті дурно шастали, то в театрі вже отримувалася практика, досвід. А потім я вступила на асистентуру, зараз доучуюсь, у жовтні нарешті закінчу! Чого «нарешті», бо я вже вчуся і вчуся, вічний студент.

А що привело до Стаса Жиркова? Ти відразу зрозуміла, що хочеш такий нестандартний театр без академізму і нашарування столітніх традицій?

Та! Ну, взагалі, ми хотіли створити свій театр і ми мали всі можливості. У нас був сильний курс, ми мали чоловік 15–20 ініціативної групи, які би могли взятися і зробити це. У нас був режисер – Давид (Петросян), він з нами працював як режисер. Давид… Я вважаю його своїм найпершим вчителем. Шаварський мене взяв на курс, але все, що я знаю, вмію, чула, бачила і вчуся зараз – це Давид, я це відкрито кажу. Він з нами працює з мого другого курсу, тобто він нас взяв взагалі малими і всього навчив. Навіть майстри казали, шо ми маємо можливість зробити щось своє. І ми ніби знайшли театр – ДАХ, він тоді був free-сценою. Але було важкувато у фінансовому плані, тільки ідея тримала. Давид створив театр «Practicum», він існував певний період, туди входило пару акторів, а потім у період 4 курсу Давид сказав, що хотів би, щоб ми йшли прослухатись. Він наполягав,  щоб ми попрацювали в репертуарному театрі, в академічному, нормальному, професійному, з колегами, з глядачами, керівництвом, щоб навчились, а потім, як Бог дасть, то ми підемо далі. Ми послухали,  пішли в «Золоті Ворота». Що творилося в той момент у великих академічних театрах мені було відомо, і я не могла дивитися спокійно на певну кількість вистав. Моє ставлення, мій смак, моє бачення того, якими мають бути вистави, театр, і що він собою має являти – повністю інші, ніж те, що показували. І я не могла внутрішньо з собою боротись. Я досиджувала на виставах, виходила і плакала, не розуміла як люди можуть собі дозволяти таке робити. А в «Золотих Воротах» тоді було нове покоління, прийшли нові актори, всі такі, як я, Віталіна Біблів тільки старша. Станіслав Ігорович – молодий, активний, цікавий. Я дуже хотіла туди потрапити, я бачила певну кількість вистав, це було мені дуже близько. Ще мені подобалось, що там камерна сцена, вистави. Пройшло 2 місяці і мені подзвонили, що треба ввестися у виставу, вона вже готова і мене можуть взяти на Олесю в «Забуту історію кохання» Уривського. Я почала активно працювати в театрі «Золоті Ворота», це був дуже крутий досвід, нереально.

Що можеш сказати про роботу зі Станіславом Ігоровичем?

– Я працювала з ним тільки в одній роботі («Тату, ти мене любив?» – ред.).

Вона відноситься до тих робіт, хоч може у Станіслава Ігоровича інша думка, бо він знає всі свої роботи, в яких своя особлива атмосфера. Всі актори якось зійшлися настільки, що ми між собою не мали зовсім ніяких конфліктів, як і режисер. Все, що ми пропонували, режисер брав. Якщо навіть не брав, то він зробив все, щоб виходило, ніби ми так і хотіли, і ми приймали все, що він пропонував. Було дуже цікаво працювати. Дуже творчо, дуже швидко, мені дуже сподобалось, шо не було розсусолювання на півроку роботи. За 2 місяці ми зробили виставу. Мінімум декорацій – стіна і 4 стільці. Для мене взагалі була честь попрацювати з Сашою Яремою. Це актор, на якого я теж ходила дивитись, коли вчилася, і я ним захоплююсь, це прекрасний актор, прекрасна людина, і тут я з ним, він грає мого тата. Що ще може бути ліпше?

І тут у 2018 році стається невеликий конфлікт між худкерами двох театрів. З театру «Золоті Ворота» йдуть ключові молоді актори: ви, Віталій Ажнов, Іван Шаран, і не хто куди, а всі до Театру Франка. Сезон тривав, вистави йшли. Звідки виникло таке раптове рішення – перейти у Театр Франка?

–                       Це було так: почалося все з того, що в Театр Франка прийшов Дмитро Михайлович Богомазов головним режисером. Він запросив в штат Давида Петросяна. Давид, як я казала спочатку – це людина, з якою я хочу надалі працювати, і яка мене навчила всьому тому, з чим я прийшла в «Золоті Ворота». Я працюю в 3 виставах з ним і, якщо би він мене покликав на постановку, я би ні каплі не думала чи мені йти, чи не йти, я би йшла. Однозначно. І тут така ситуація, що він робить «Землю» і бере Ваню (ред. – Шарана), на нього робить виставу, Ваня переходить в Театр Франка. А Ваня – це мій «вічний» партнер. Ми ще на першому курсі зійшлися, Олег Микитович поставив нас в пару,коли робили Стефаника “Побожну”. І з 1 по 5 курс, хочете вірте, хочете ні, ми працюємо в парі в кожній виставі. Ми пішли в «Золоті» разом, і зараз. Отож Давид поставив “Землю” і через 2 дні йому надходить пропозиція поставити ще одну виставу – “Війну” (ред. – за Ларсом Нуреном). Він мені подзвонив і запитав, чи я погоджусь грати в цій виставі. У мене тоді внутрішньо було, що так негарно. Але потім, я думаю, мене ніхто і не переманював, я просто пішла до людей, з якими я хотіла далі працювати, і я зрозуміла, що національний театр, велика сцена – це для кожного актора велика мрія. Це не вершина далеко, треба постійно розвиватися, шукати, відкривати, але після маленького театру на 60 людей, такий корабель. Я поки гублюсь на цій великій сцені. Внутрішньо я комфортно почуваюсь на камерній сцені, коли я прекрасно відчуваю глядача, свій посил, органіку. На великій сцені не проходить так. Тому я для себе зрозуміла, що це і є цей крок вперед. Я сказала, що дограю до кінця сезону всі вистави, я хотіла за собою залишити “Тату, ти мене любив?” і “Славу героям”. І отак я перейшла в Театр Франка на разові, півроку пропрацювала, потім був конкурс в липні вже після “Війни”, і ми з Іваном прослухались вже офіційно в театр.

Ідучи до Театру Франка, ти ж розуміла, шо це не тільки Давид, а це й величезна машина,  великий іменитий колектив з династійними зв'язками?

Я розумію! Але в той момент, коли він подзвонив і запитав: “Йдеш до мене у виставу?”, я не думала, що там буде через півроку. В мене був режисер, команда, робота, роль. Все! І для мене це було суперцікаво, цікава п'єса. Тільки допрацювавши цей сезон, я розумію що таке національний театр. Складається все дуже добре і дай Боже, щоб все так і продовжувалося. Але звичайно є свої мінуси і свої плюси. На даний момент, так мені Бог поміг, я не маю, на що жалітися, і складається все так, що я працюю з прекрасними режисерами, з якими, я думаю, кожен мріє попрацювати.

З режисерами зрозуміло. А як з приводу партнерів? У “Війні” ти задіяна з народними артистами.

– Боже, та мені ноги-руки тряслись, коли я прийшла на читку!

От і  хотілося запитати, це допомагало в твоїй роботі чи навпаки, сприяло їй? Був страх не так щось зробити?

– Страху щось зробити не так і облажатися не було і, навіть, не було страху, як тебе сприймуть. У мене більше був такий ступор, що я зараз сиджу... за столом... з Олексієм Богдановичем, Остапом Ступкою... І я читаю текст. І я не боялась, в мене не було страху по персонажу, але саме усвідомлення, що я в Театрі Франка з народними артистами України – це такий дисонанс.

До того бачила багато їхніх робіт?

– Ті, що йдуть у Театрі Франка, то, мабуть, всі. Ну і кіношні роботи. Але потім, вперше мені було дуже страшно з паном Олексієм вести діалог, тому що він завжди такий серйозний, Боже мій, який він серйозний! Він дуже інтелектуал і він такий акуратний. А я таке дурбецело! Я не можу всидіти на одному місці, кручуся. І тут я розумію, що він грає мого батька, в нас ще були дві сцени, які Давид вирізав. Якраз такі «моноложні» більше – мій, тата, і вони були тільки вдвох. Давид краще зробив для вистави, але, маю на увазі, по п'єсі там ще більше їхні стосунки висвітлюються і виставу можна було ставити про цих двох людей. І пройшло пару читок, я кажу: “Давид, він такий серйозний, як мені з ним якісь етюди робити?”. А потім, ми тільки вийшли на ноги, тільки закінчився застільний період, а він був дуже довгий, ми прочитали пару разів сцену, почали щось пробувати, і настільки комфортно було з цими людьми! І я ніколи собі не могла подумати… я вже потім підходила і до них, і до режисера. Всі думають “О, мастодонти, народні артисти, Театр Франка, вони собі там не дозволяють…”. Нє, нічого подібного. Ці актори завжди відкриті до пропозицій, до якихось таких штучок, імпровізацій. Я не боюсь, що зроблю на виставі щось не так, або зімпровізую, або щось забуду, я знаю, що вони підхоплять і не загасять, а навпаки, що я потім така: «Ого, нічо собі!». Мені так виходило, що і в «Землі», у «Verbi» в нас так само з тими старшими артистами, що я працюю, то це тільки повага, людяність, їхнє виховання. Вони повністю на рівні спілкуються з молодшими, радяться, підказують, ми вчимося.

А як такий матеріал, як Нурен пройшов крізь тебе? Якщо читати п'єсу, вона сприймається дуже чорною, а вистава інакша, в ній є певне світло, Людина.

– Коли я читала – це такий треш. Зараз люди ходять і ахкають, що так все настільки на поверхні, так все без ніякого театру. «Та, люди добрі, такі всі, та як там можна себе так вести! Такі слова! Боже мій! А матюки! Та що ж це такі тексти, діалоги?» Мені хочеться сказати на це – прочитайте цю п'єсу, що там, причому це переклад, ми не знаємо, може в оригіналі там ще жорсткіше. “Війна” була дуже цікава в плані персонажу, це дівчинка непроста, не хотілося її зробити просто хворою на голову, що це в неї набуте. По тому, як вона відповідає, як себе веде і по монологу, що її зґвалтували, то можна зрозуміти, що якщо її зґвалтували десь в 11 років, то це могло якось її психологічно перемкнути. Це в плані акторського існування було дуже цікаво, в плані тексту. Нурен має свій стиль. Там короткі речення, чого в Театрі Франка на сцені ще не було. “- Ти де? -Тут. - Що робиш? - Стою. - Підійди. - Я тут постою”. Але коли дивишся виставу, то не складається таке враження, напевно.

Є відчуття, що ти підглядаєш в шпарину страшної реальності сім'ї, де чоловік прийшов з війни, яка триває досі… і та війна в них всередині. Тому, навпаки, цей текст наближує до реальності, бо ми так в житті говоримо - короткими фразами-пострілами.

– На мою думку, нам не вдалося… Не вистачає тієї атмосфери трагедії всередині сім'ї, бо коли читаєш, відразу якісь картинки з'являються в голові. І добре ви підмітили, що в нас у виставі якесь світло є. А я себе питаю чи треба це світло. І я відчуваю як Христя і як персонаж (бо на сцені завжди є дві людини), що вже якось спокійно, дуже врівноважено і тихо, нема якогось внутрішнього трешняка, це мені так здається. Ми постійно  перебуваємо на сцені, це класний прийом. Ти ні на хвильку не можеш відключитись, навіть коли не твоя сцена. То я дивлюсь, за цей рік від прем'єри, то так страшніше трохи стало.

Це як у Ларса фон Трієра – все відбувається дуже тихо і це лякає найбільше.

– Війна… Це з Коломиї до “Війни” – вже кусок мого життя.

Але ж до “Війни” була ще “Буна”.

– Вона є, то моя любов.

То як кажуть: “У Києві є дві круті бабці: одна Ірма Вітовська в “Сталкерах”, інша – Христина Федорак в “Буні”.

– Вона була на останній виставі в цьому сезоні. Я її завжди запрошувала, але в неї в той день завжди то вистава, то зйомка, то десь вони їдуть. Я бачила її «Сталкерів», звичайно.

Христю, звідки взялась ця мудрість? Ірма Вітовська вже досвідчена актриса, жінка, з багатим багажем, а ти молода дівчина. Так, вас Давид возив у Львівську область, ви там жили, спостерігали, але як ти з себе витягала неіснуючі чи, все ж таки, існуючі нотки?

– Існуючі, це все є. Кожна роль в нас всередині є. Надумати, додумати якісь штучки ти завжди можеш, а щось таке, що ти мусиш відчути – воно мусить в тобі бути. І ця історія в мені є, я сама родом звідти і я просто все своє життя до Києва бачачи такі сім'ї, таких бабусів. Потім це національне питання, воно в мені дуже відгукується, наше, українське… Питання виїзду молодих людей зараз за кордони. Тому якось так склалося, що багато речей, які мене дійсно торкають в житті, що я про них можу говорити, сперечатися, доводити, вони є в цій п'єсі.

Твоя героїня Буна є завадою для руху молоді далі? Бо в Києві існувала ще одна Буна, яку втілив Олег Примогенов, у якого була інша інтерпретація образу – бабця у нього була жорсткою перепоною майбутньому.

Я би навпаки хотіла. Ми з Давидом так хотіли, що Буна – це земля, це Україна. Мало хто цей меседж ловить, тому що всі так більше битовуху якусь бачать. Для мене дуже важливо, щоби молодь ходила в театр і на Буну. Я дуже тішуся, коли Аня Глухенька, що в образі Мотанки, яка весь час сидить до глядачів лицем, нам махає головою, що молодь приходить, нам так приємно. Ми робили цю виставу якраз для молодого покоління. Мені приємно, коли пишуть “ми на твоїй позиції”.

Ти називала серед своїх улюблених письменників Василя Стефаника й Івана Франка. А Леся Українка стала близькою?

З Лесею така цікава історія склалася (сміється). Леся – то Велика Леся, звичайно. Я не буду обманювати, мене дійсно більше завжди приваблювали Франко і Стефаник. Звичайно, поезія і драматургія Лесі – це великі речі, могутні, це слово, яке вона несла, вся її трагедія, яку вона описувала у своїх роботах. Просто, коли я читала її в школі, університеті, вона мені завжди була такою одноманітною в плані трагедії, вічно все так погано, важко. Але це ж не просто так, в неї таке було життя, до цього спонукало. А «Лісова пісня» – це драма-феєрія, це я не вважала на «постогнати, поплакати». Я прочитала собі в школі та й забула. Про Мавку вже склався такий стереотип, та й склався. А тут Сергій Володимирович (ред. – Маслобойщиков) каже, що будемо ставити «Лісову пісню» і пропонує мені роль Мавки. Це для мене була несподіванка. Я не люблю, коли ставлять якийсь жанр, зважають на амплуа. Це неправильно, так не має бути, це дурість. Але все одно, якось думаєш, що це національний театр – тут не може бути якихось експериментальних речей, а тут на тобі. Я перечитала «Лісову пісню» вже зараз, у свідомому віці, і я для себе відкрила (може це в силу віку, обставин), що це зовсім інша історія.

Близька тобі філософія Маслобойщикова, яку він вклав у виставу? Він зовсім під іншим кутом показав Лесю Українку, інші акценти розставив.

– Так! І це дуже класно. Ми якось тут зійшлися. І ми, актори, йому дуже вдячні. Якби він не йшов по тому, що він хоче ставити, воно би все одно вийшло оперетково, стандартно, бо всі про це ставлять, про цю любов, цю казку. А ми зовсім догори ногами це повернули, інші акценти розставили і вийшла зовсім інша історія. Але тут вже питання: комусь вона подобається, комусь ні, хтось сприймає, хтось не сприймає. Кажуть, що таке прочитання Лесі неможливе, і що Леся зовсім не про то писала. Мені дуже “подобаються” такі репліки: “Нууу, Мавка такою бути не може” або “Перелесник таким бути не може”. Ти ставиш питання людині: “А яка вона має бути?”, “Нууу, це ж Мавка, нууу…”. Я не відстоюю хто краще зробив, хто правильно чи неправильно. Ніхто не знає як правильно. А хто знає які вони мають бути?

Ти бачила попередню постановку Театру Франка з Оксаною Батько і Олексієм Богдановичем?

– Так, бачила запис. Він (ред. – О.Богданович), до речі, був у нас на виставі, йому дуже сподобалось, він подякував, сказав, що це дуже естетська робота, дуже тонка. 

Коли відкривається завіса, це сприймається як художній, прикладного мистецтва твір. Маслобойщиков художник, ще і кінорежисер, тому там і картинка кіношна.

– Коли вже поставили цю декорацію тижні 2 до вистави, елементарне світло і пустили коло, всі сіли в зал і я кажу: “Сергій Володимирович, дуже красиво, давайте нас не випускати, мені здається, без нас там отако буде взагалі (ред. – показує два великі пальці вгору)!”. Ми посміялися. Візуально це дуже гарно.

Нещодавно була прем'єра «Лимерівни»…

–       Ой, це теж художник, який має свій стиль – Іван Уривський.

Розкажи про роботу з Уривським, це твоя друга з ним вистава.

– Та, він вперше приїхав на три дні з Одеси тоді на мій ввід в «Золотих воротах». Мені було дуже приємно, бо ж приїхав аж з Одеси, а міг би і не приїжджати насправді. А зараз ми вдруге зустрілися вже в новій постановці. З Іваном працювати одне задоволення. Спочатку приходиш, в тебе виникає багато питань в голові, потім тобі кажуть на ці питання “я не знаю як на це відповісти і взагалі чи треба на це відповідати, і напевно ми собі це все вже побачимо після прем'єри, зрозуміємо до чого це і це”. І ми такі: «а, ну окей, добре». Лимерівна – це вистава-колаж, Уривський казав, що цей колаж, як комікс. І ти так думаєш: “Яка вистава-колаж, ну Іване, ну шо є? Мені треба побудувати перспективу ролі, я ж маю розумію куда мені що йде, а ти мені кажеш колаж…”. Щось тиждень я себе помучила, а потім ми просто відпустили себе. Така класна команда зібралася, яка довірилася Івану і не ставила дурних питань, які могли збити і його, і нас. Це все придумувалось дуже швидко, у нас не було «застольного» періоду, ми одразу стали на ноги. Це перша робота, яку ми не читали.

Ця «Лимерівна» більше вийшла Уривського, а не Панаса Мирного?

– Та, і цим класно. І мені подобається в Івана те, що він має свій стиль. Вистави Вані я можу впізнати. Мені це дуже імпонують ці символи. Багато хто не розуміє з глядачів, а потім: “Ааа, то зв'язане з цим!”. Він, наприклад, може вирізати сцену заради якогось одного символу. І для нього це важливіше. Він каже: “А про що тут говорити? А оце багато значить”. І воно теж так просто з неба не падає. Ми сидимо, говоримо про обряди. І там сіно, там червоний колір, а давай цукерку, а потім я Наталю вкінці з'їм. І ми швидко за 2 місяці зробили роботу. Причому Вані вдалося зібрати виставу разом зі світлом за 2 тижні до прем'єри і ми мали 4 повних прогони, зі світлом на глядача. В мене таке вперше. Але що там з моїм стажем! Більш досвідчені актори теж кажуть, що в них таке вперше, вдруге в житті. Завжди все випускається в останній день. З “Verba” взагалі було страшно. У нас була здача – перший прогін, ми могли його рахувати технічним, але це була здача.

Приказки і прислів'я всім колективом готували? (ред. – мізансцена діалогу-двобою Василя та Марусі)

– На репетиції Іван каже Шпегуну (ред.грає Василя): “А ти помітив, що в цій сцені Василь на кожну репліку Марусі відповідає приказкою? Може це за фішечку взяти? Може ви просто приказками кидаєтесь? Лишимо тільки ключові репліки з тексту”. Приходить Христя додому і бігом прислів'я виписувати про добро, про людей, про дружбу, про кохання. Багато хто думає, що так і в Мирного. Мені подобається в Уривського те, що він бере забуту українську класику і ставить її по-сучасному. Ми спочатку прочитали Мирного і думаєм, що тут грати, тут знов про любов і любов, ой ненечко, і як це все оживлювати? Це навіть не Карпенко-Карий. А він якось це умудряється осучаснити і це дуже круто. 

Розкажи трохи про нещодавні гастролі Театру Франка в Будапешт. Як тоді працювалось з цією публікою?

– Мені подобається європейська публіка. Наша публіка йде в театр за розвагою, а та публіка вже багато бачила, їх вже не здивуєш і вони не реагують на що попало, на всі смішки, там інше бачення на похід в театр. Вони були дуже уважні – і читали титри, і дивились. Кажуть, що європейський глядач стриманий, вони не встають, але вони дякували, плескали. Мені, як актрисі, приємно, коли глядач такс приймає, не робить з цього якесь шоу. Бо ти граєш виставу три години, намагаєшся щось донести, розказати історію,  щоб тобі повірили і тільки завіса закривається, починається “Гегей, прівєт, воу!» І ти думаєш: “Нащо то все було…”. У Будапешті прекрасний фестиваль, дуже багато приїхало туди європейських майстрів. Місто прекрасне, прийняли нас дуже добре. «Morituri te salutant» пройшло на ура, прийшло дуже багато нашої діаспори, бо на «Коріолана» більше прийшло угорців. І ми були на рівні з європейськими театрами, угорці зацікавилися нами, запросили на наступний рік, приїхали знімати передачу про нас, «Лимерівну» зняли на відео. У «Коріолані» у нас така тусовка – 40 людей, народ. У мене роль – бомж Адель. Ми собі самі всі поназивали своїх героїв. В мене нема слів, але я їх собі створюю. Народ – дуже важлива функція там. Найголовніше нам – не перетворитися на масовку, бо це окремий персонаж. Я вірю, знаю, що ми з Дмитром Михайловичем попрацюємо ще над якимось більшим куском роботи. Робота з ним – це проби: сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє. Ми мали 8 варіантів сцен з городянами. Це постійний пошук, зміни.

100-ий сезон готується?

– Та, підготовка йде повним ходом. «Тев'є-Тевель» буде у вересні, потім від Андрія Приходька “Танці на Луназу” за Браяном Фрілом в жовтні, я там задіяна. Буде казка від Давида Петросяна до новорічних свят. Потім, напевно, буде Дмитро Михайлович з «Украденим щастям», ше казали, шо і Аттіла (ред. –Віднянський) приїде, і Оскар Коршуновас, і хтось зі штатних режисерів мав би ставити. Зараз у нас гастролі (ред. – Полтава, Харків), ми чекаємо поїздку у Франківськ, бо їде «Коріолан». Всюди були аншлаги, глядач добре приймає. Нам треба виховувати свого глядача.

Шо ти можеш зі своєї сторони запропонувати, як з глядачем працювати?

– У першу чергу, не йти в них на поводу, не ставити тільки то, що глядач хоче. Треба ставити те, що зараз на часі, а не те,де глядач зараз хоче посміятися, бо ж « у вас так багато драми…». Так, для репертуарного театру важливо, щоб було різне, але я, наприклад, за те, щоб знімати зараз вистави, які йдуть вже 20 років, і які не цікаві, не актуальні, не живі. На них ходить глядач, ходить публіка посміятися. Шкода, що глядач не може встати і сказати: “А чого ви мені показуєте виставу, яку треба було зняти ще 20 років тому? То ж зовсім неактуально. А де то, то, то?..”. От зара у нас проблема з глядачем на «Вербі». Це 5050. 50 людей прийшли, вже  знаючи що їх зараз чекає, а не що тут «всьо не то». Нема сприйняття, що відключися і дивися те, що тобі зараз пропонують, подивися, не кажи, що це добре чи погано, просто сприйми. Ні, на сьогоднішній день це скандал, що так не може бути. А є молодь, яка захоплено і уважно дивиться, думає: “А хіба театр такий може бути?”. Це дуже цінно, коли до нас приходять нашого віку знайомі не пов'язані з театром (25-35 років) і кажуть, що були в театрі ще в школі, думали, що це шароварщина, вишиті сорочки, Іван і Маруся і більше нічо. І кажуть, що не знали, що це може бути так близько і нормальною мовою, без ніяких надривів, без штампів. Але все треба робити поступово, вводити виставу за виставою.

Промоція теж грає роль. А це питання у державних театрах – досі важка тема.

– Нема ніякої реклами, інформативної політики. І проблема з освітою. Якщо ти думаєш не  так, як інші, то ти вже якийсь не такий. Але зараз все тільки починається. Для мене дуже цінно, коли 80% на камерну сцену приходить молодь. Просто треба чуть більше часу, не все може змінитися за рік чи за два, але треба до цього йти, позбуватися архаїзмів і творити наше національне, самобутнє, попіднімати всі наші українські теми, які ніхто не копає.


 

ProТе-бліц

1.     Що порадиш почитати?

–   Герман Гессе.

2.     Улюблена музика, група?

–    «Океан Ельзи».

3.     Улюблена страва?

– Та я якась всеядна! Ну нехай буде суші.

4.     Якби була можливість поспілкуватись з будь-якою людиною, яка живе чи жила колись, хто б це був?

– Мій дід, якого вже немає.

5.     Якщо зустрінешся з Богом, що ти йому скажеш? 
– Вибач.

6.     Яку роль ніколи б не взялась грати? 
– Нема таких. На містичні мене навпаки тягне.

7.     Маєш улюблені місця в Києві?

–Та! Поділ! Ще можна казати? Андріївський узвіз, Арсенальна, де Дніпро і кручі, Пішохідний міст. А взагалі, Київ я не люблю. Воно прекрасне, гарне, європейське місто, але ритм якийсь не мій.

8.     Якби не акторство, то що?

– Флорист! Я мрію маю  відкрити магазинчик з квітками, але не з традиційними трояндами, ліліями, а польові. Я тим питанням не займалась, але мені так подобається! В мене сестра виходила заміж, брат женився, і я декор їм робила сама.

9.     Хто для тебе найсуворіший критик? 
– Не знаю… Не можу ж я сказати, що я сама собі критик. Давид, напевно.

10.           Що ти в інтернеті найчастіше читаєш? 
– Про театр, про кіно, , серіали, що мені треба для роботи.

11.           Є дружба між чоловіком і жінкою?
– Нема. Вся школа, університет і зараз  моє оточення – це хлопці. Мені  з ними легше працювати, і друзі в мене хлопці. Тісної дружби нема.

12.           Топ-3 київські вистави.
– «Швейк», «Morituri…». Хоч це вистави нашого театру, може так неправильно, але то дуже хороші вистави, на які я раджу піти. «Кепка з карасями», «Пой, Лола…». Але це вистави Дмитра Михайловича... Вистави Давида я ж не можу сказати, бо я в них граю. «Нація» Держипільського.

13.   Український глядач вимагає відповіді чи побачимо ми повнометражний фільм про історію Марічки і Юрка?
– Де там ваш диктофон… Держкіно, звертаюся до вас, як вам така ідея­ – зняти фільм, повний метр? Це, напевно, неможливо, бо це треба писати сценарій свій. Багато людей нам казали, що хотіли б побачити нашу історію, але поки пропозицій нема.

 

Pro-театр