Вона бачила майбутнє, але їй ніхто не вірив. Вона попереджала про прийдешні біди, але її звинуватили в тому, що вона сама їх притягнула. Вона хотіла жити по правді, але їй довелося поступитися собою через почуття обов'язку та милосердя. На Камерній сцені Театру ім. Івана Франка йде «Кассандра», одна з найкращих прем'єр минулого року. Давид Петросян поставив її за мотивами однойменної трагедії Лесі Українки. 

З реквізиту на сцені лише драбини. Великі та менші, приставні та розсувні. Драбина — багатозначна метафора: підйом на небо і спуск у пекло, просунеш голову між поперечками — буде клітка, розкинеш руки — вийде розп'яття. (Так, у нас тут античний політеїзм, але автор п'єси не Софокл чи Еврипід, а Леся Українка, її Кассандра має риси християнської мучениці.) У фіналі з драбин збирають складну конструкцію, втикають у неї збиту з дрючків верхівку — і перед глядачами постає добре знайомий троянський кінь. Художниця-сценографка вистави — Даниїла Колот, це ім'я варто запам'ятати. 

«Кассандра» — найбільш видовищна вистава Давида Петросяна в Театрі ім. Івана Франка

Світло тьмяне, колір сірий. Петросян любить монохромні рішення і переконливо їх реалізує. На такому тлі ще яскравіший вигляд мають червоні квіти, якими на початку вистави увінчують прекрасну Гелену, справжню винуватицю Троянської війни. Окрім фонограми, у делікатному звуковому оформленні багато живих нюансів: дзенькіт дзвінків, стукіт палиць, хлопання книжок, гуркіт ланцюга, пташині зойки, клекіт і цокання троянських жіночок. Легковажна суєта їхньої зграйки різко контрастує з глибиною переживань Кассандри. Світло робили Ярослав Марчук та Андрій Кононенко, звук — Дмитро Дроздов та Артем Орлюк, ці імена теж не можна не назвати. 

Кожен персонаж має свою пластику. У групових сценах Андромаха, Гелена, Поліксена та інші троянки пурхають так само, як і клекочуть, наче переполошені птахи. У поставі коханого Кассандри, парубка Долона, як би він не намагався здаватися дорослим, відчувається невпевненість — незабаром він має загинути. Лідійський цар Ономай, така собі брутальна потвора, пересувається сценою з важкою грацією великого хижака. Брат Кассандри, лжепророк Гелен, порівнює себе самого з вужем; звички в цього хитруна й пристосуванця і справді зміїні. Пластичне рішення належить Ользі Семьошкіній; її робота, як завжди, на найвищому рівні. 

Кассандра — особлива, Кассандра — інша. Коли всі жінки простоволосі, вона в куцій шапочці. Коли всі ефектно вигинаються, вона ніяково сутулиться. Коли всі бадьоряться, в її очах застигає відчай. У першому складі головну роль грає схильна до екзальтації Ксенія Баша, але я бачив роботу Марини Кошкіної — її Кассандра маленька, тендітна, стримана, з трохи надтріснутим, майже дитячим голосом. Після вимушеної згоди на шлюб з Ономаєм (вона його анітрохи не любить, але треба рятувати рідну Трою) з Кассандри зривають і шапочку, і сукню. Вона лишається в трико тілесного кольору і з розпущеною хвилею світлого волосся, тобто оголена й беззахисна. З цього моменту її відмінність від усіх інших персонажів стає ще очевиднішою. 

Інакшість Кассандри (Марина Кошкіна) стає ще більш помітною, коли вона лишається без сукні та шапочки 

Трагедія Кассандри багатошарова. Вже сам по собі пророчий дар — не бозна-яка радість: якщо знаєш, що біда станеться, починаєш страждати задовго до того. Здається, якщо заздалегідь бачиш погане, можна спробувати його уникнути, але зась. Вирок богів не лишає шансів, що має відбутися, те неодмінно відбудеться. Мало того, знехтуваний Кассандрою Аполлон покарав її тим, що їй ніхто не вірив. Найгірше, що всі спроби зуроченої пророчиці чинити наперекір власним передбаченням приречені на провал. 

Кассандра не може нічого змінити. Вона відчуває майбутню загибель Долона, але не наважується заважати його рейду до табору ахейців. Передбачає поразку лідійського війська, що прийшло на допомогу Трої, але не сміє відмовити домаганням Ономая, тому що це рівнозначно зраді. Не довіряє вигадкам засланця Сінона, але не здатна підняти на нього меч, тим більше, що історія бранця, якого не хотіла відпускати на війну дружина, нагадує їй про те, як вона сама не спробувала утримати Долона. Такий парадокс: Кассандра, що відчайдушно сповіщала про загибель Трої, сама ж і наближає її крах. 

Залізний ланцюг — головний атрибут царя Ономая (Павло Шпегун)

Вистава Петросяна триває лише півтори години. З тексту п'єси Лесі Українки в його постановці лишилася ледь не половина. Згадується фраза Мікеланджело про те, як він створює свої скульптури: «Я беру брилу мармуру та відсікаю від неї все зайве». Молодий режисер не посоромився відсікти все те, що не відповідало його задуму, що відвертало увагу від головної героїні. Жодна сцена вистави, за винятком невеликих пластичних інтермедій, не обходиться без її безпосередньої участі. 

Як і в будь-якій іншій виставі Петросяна, у «Кассандрі» чимало виразних візуальних образів. Троянські жінки намагаються розгледіти, хто перемагає у поєдинку Гектора й Ахілла, і коли після паузи на сцену виносять черевики, стає зрозуміло: син Пріама загинув. Та сама історія з ланцюгом Ономая, символом його дикої натури та військової сили: після розгрому лідійців його кидають на підлогу, бо власника вже немає в живих. Кассандра щосили утримує мотузку, за допомогою якої вона намагається зупинити Долона, але та виривається з її слабких рук. 

У фіналі нагромадження драбин перетворюється на троянського коня (Гелена — Світлана Косолапова, Гелен — Акмал Гурєзов)

В Україні чимало режисерів, які вигадують усілякі цікавинки, але набагато менше таких, хто здатний себе обмежувати. Стилю Петросяна властиві точність, продуманість та почуття міри, у мистецьких рішеннях він схильний до приголомшливого мінімалізму. Характерно, що всі його дорослі вистави в Театрі ім. Івана Франка зроблені на Камерній сцені; схоже, Основна йому поки що занадто простора. Навіть назви цих спектаклів складаються з одного-єдиного слова: «Буна», «Земля», «Війна», «Крум», «Кассандра». Цікаво, чи звертав він сам на це увагу. 

Є спокуса інтерпретувати «Кассандру» у світлі сучасних реалій, вишукувати схожість між подіями троянської та української воєн, але робити цього не варто. Петросян кон'юнктурою не займається, його вистава не про актуальне, а про вічне. Зокрема, про вічну самотність людини, наділеної даром, в оточенні тих, хто таким даром обділений. 

Ю. Володарський. Yabl.