2018
У 2019 році в прокат вийде український фільм-фентезі Олени Каретник «Тільки диво» (оператор – Дмитро Санін), у якому в одній з головних ролей знялася актриса Національного театру ім. І. Франка Анжеліка Савченко. Вона зіграла Марію, жінку, яка попри тяжку хворобу чоловіка Ніка (Євген Нищук) не покидає його: доглядає за ним та дітьми, а також бере на себе всю хатню роботу. Вона не перестає кохати Ніка і вірити в його одужання. Не менше люблять батька і його діти – Северин (Георгій Ярмоленко) та Аніка (Марія Тараненко), завдяки яким і стається диво – батько одужує.
Режисерка Олена Каретник запросила Анжеліку Савченко на проби фільму «Тільки диво», побачивши її в ролі Патріції Хольман у виставі Юрія Одинокого «Три товариші» за однойменним романом Еріха Марії Ремарка (за неї вона отримала премію «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль», 2017). Вистава розповідає про людей, які хочуть жити-дружити-любити, однак ніяк не можуть адаптуватися до мирного життя після Першої світової війни. Анжеліка Савченко створила ліричний, ніжний і таємничий образ блідолицьої Пат, котра, мов свічка, згорає через свою невиліковну хворобу. Про її любов до Роберта Локампа (Євген Нищук) свідчать щасливі очі, щира усмішка, лагідний голос. До останнього дня її героїня не перестає вірити в жіноче щастя – мати сім'ю і дітей, хоча знає про свою приреченість. Вона переконана, «якщо хочеться жити, це значить, що є щось, що ти любиш».
«Коли я перечитувала твір, у мене довго не виникало бачення образу Патріції, – розповідає Анжеліка Савченко. – Бо ставити Ремарка, як на мене, – це ніби неквапливо й обережно створювати олівцем малюнок на папері, а образ Пат – наче легка пір'їнка, якій своїм подихом ти можеш лише дати напрямок руху. У нас був довгий застільний період репетицій, адже Юрій Одинокий – з тих режисерів, які ретельно шукають правду в тексті, голосі актора. Саме за голосом, його інтонацією він відчуває кожен образ. Прагне до абсолютної правди в пластичному малюнку героя. І не виношує намірів здивувати публіку. Спирається на авторський текст і свої відчуття життя, намагається достукатися до серця кожного, тому й вистави в нього виходять життєві. У його постановках не зустрінеш солодкого кохання – воно болюче.
Я розуміла, що стосунки Пат і Роберта – це не історія Ромео і Джульєтти, не любов з першого погляду. Це дві людини, що зустрілися, маючи за плечима інше життя, інший досвід взаємин. У них в думках вже немало страхів, побоювань, запитань, тому їм важко було знову закохатися. Патріція не змогла знайти себе в повоєнному житті – адаптуватися до реалій. Вона, як кажуть, дівчина з іншого часу. Для неї хвороба не була обставиною життя, просто почали згасати очі. І згасли б швидше або безцільно, якби не зустріч з Робертом. Для мене історія кохання Патріції і Роберта загадкова і позачасова».
І якщо в кіно Анжеліка Савченко нині робить перші кроки, то в Театрі ім. Франка за 16 років вона стала однією з провідних актрис (із 2013 року – заслужена артистка України). Дебютувала в ролі Матері Джесіки у виставі Григорія Гладія «Істерія» Террі Джонсона, а загалом від 2002 року створила вже близько 30 ролей. Серед них: Джульєтта у Валентина Козьменко-Делінде («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра), Міранда у Сергія Маслобойщикова («Буря» В. Шекспіра), Симона в Ігоря Афанасьєва («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського та В. Васалатій), Мелашка у Петра Ільченка («Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького), Ніна Зарєчна у Валентина Козьменко-Делінде («Чайка» А. Чехова), Саша у Романа Мархоліа («Живий труп» Л. Толстого). Окрім того, в акторки вже є кілька антрепризних театральних та музичних проектів (з останніх – ораторія «Жанна Д'Арк на вогнищі» з Національним симфонічним оркестром України та Національною капелою «Думка»).
Тендітність Анжеліки Савченко – невисокий зріст, струнка постать, м'які риси обличчя, довге каштанове волосся, ніжний голос (колоратурне сопрано), граційна пластика – не раз підштовхувала режисерів до бачення в ній саме ліричних або лірико-комедійних героїнь. Справді, їй ідеально підходять романтичні образи героїнь Ф. Достоєвського, Лесі Українки, А. Чехова, О. Олеся, В. Шекспіра. Хоча в кожній зі створених ролей актриса намагається знайти якусь виразність, несхожість, яскравий характер, внутрішню «гостру перчинку». За її словами, в пошуку спирається передовсім на авторський текст, тому багато читає, перечитує, вивчає історію та збирає потрібну інформацію.
Утім, останній період творчості суттєво вирізняється, засвідчуючи різноплановість Анжеліки: її широкий акторський діапазон і ще не розкриті можливості. Наприклад, грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, який ставив на франківській сцені «Річарда ІІІ» (В. Шекпіра), побачив у Анжеліці королеву Єлизавету. Актриса грає розумну, вольову і сильну жінку, яка любить своїх дітей, сім'ю, рід і ставить їх на перше місце у своєму житті. Заради них вона готова на все: хитрість, поступливість, жертовність. По-жіночому приваблива і спокуслива, з чоловічим (аналітичним і стратегічним) мисленням, вона чітко усвідомлює, що Річард просто вбив би її за відмову прийняти корону. І використовує цей шанс, аби згодом все повернути на свою користь.
«Режисер спершу побачив у Єлизаветі манірний, пихатий характер, – зауважує Анжеліка. – Я відчула трохи по-іншому цю жінку, і постановникові моє трактування образу сподобалося. Я завжди відштовхуюся від запропонованих обставин, від часу, оточення, подій, які відбуваються, і шукаю вихід. Для мене королева Єлизавета – це та жінка, яка все життя шукала вихід для себе і своєї сім'ї. Я перечитала чимало історичних фактів про неї. Пишуть, що вона мала довге золоте волосся, великі очі, як у дракона, була найкрасивішою жінкою всього півострова. Вона зупинила майбутнього короля, який їхав на коні, просто посеред дороги, і він закохався в неї з першого погляду. Ця жінка зробила вельможами усіх членів своєї сім'ї.
Переконана, лише внутрішньо можна відчути того чи іншого автора. Шекспірівський текст – це «м'ясо», яке можна взяти руками і відчути. Від персонажа, від тексту, від автора – щось зовсім інше тембрально прокидається в тобі. Тому я дуже люблю грати різну драматургію. З'являється широка голосова палітра, адже мелодика в кожного персонажа інша. Кажуть, у кіно актора оцінюють через очі. Бо вони ніколи не брешуть: через них видно душу. А в театрі – через голос. Як на мене, це головний акторський інструмент. Адже людина, яка сидить, приміром, не в партері, а на третьому ярусі, вона ж очей не бачить. Вона бачить спершу силует, а далі чує голос. І якщо актор відкриває рота, а звідти «падають жаби», глядачеві вже нецікаво дивитися на нього. Думаю, голос дається від Бога: він несе божественну енергію. Актор має володіти широкою голосовою палітрою, вміти співати, відчувати музику, адже тоді він напряму отримує цей потік енергії».
Анжеліка вкотре проявила свої вокальні здібності та в іншому ракурсі розкрила акторський потенціал у виставі Романа Мархоліа «Розбитий глек» (Генріха фон Кляйста). Вона створила гротескний образ доброї, гордої і люблячої Єви, доньки селянки-вдови Марти Рулль (Тетяна Міхіна) та нареченої солдата Рупрехта (Ярослав Гуревич). У виставі вся дія відбувається впродовж одного дня в сільському суді, де розглядають справу (пошук кривдника, який розбив глек) пані Марти. Але вистава не виглядає як метафора. Та все ж сприймається вона легко, бо насичена гумором та іронією. Анжеліка в ролі Єви використовує низькі голосові регістри, що додають її образові комічності та характерності. Дівчина проста і безхитрісна, але знає собі ціну: хитрого суддю-залицяльника Адама (Остап Ступка) вона відганяє від себе довгими рудими косичками, мов батогами для коней. Адам, скориставшись її беззахисністю та закоханістю в Рубрехта, хотів спровокувати дівчину до інтимних стосунків взамін на звільнення юнака від армії. Але Єва не піддалася спокусі тої злощасної ночі, та ще й на суді до останнього намагається врятувати лукавого суддю від покарання (ціною своєї репутації!). Та коли Адам суворо засуджує коханого, терпець дівчини уривається – і вона розповідає усі подробиці фатальної ночі та викриває того, хто насправді розбив маминого глека.
Ще одним досягненням минулого сезону для Анжеліки Савченко стала роль Настасьї Пилипівни у виставі Юрія Одинокого «Ідіот» за Ф. Достоєвським. Загалом до творів Достоєвського в актриси особливе ставлення. Саме на їхній основі вона навчалася майстерності в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Спочатку були уривки з романів «Злочин і кара» (Соня Мармеладова) та «Брати Карамазови» (Грушенька), потім екзамен-вистава «Біси» (Дар'я Шатова). Любов до Ф. Достоєвського передала Анжеліці викладач курсу Неллі Михайлівна Пінська, яку разом з оперною співачкою Лілією Гавриленко (поставила голос) актриса вважає своїми «театральними мамами». (Першою прищепила любов до творчості та подбала про різнобічну освіту – художня і музична школи, заняття з фігурного катання, танці і спів у ансамблі – рідна мати Анжеліки, викладачка і хореограф Євгенія Савченко). Тож Анжеліка з трепетом чекала, коли Ф. Достоєвського ставитимуть у Театрі ім. І. Франка.
Ще до появи героїні публіка чимало дізнається про Настасью Пилипівну з уст інших персонажів: «дуже важна особа», «тобі не пара – вона княгиня», «власна ложа-бенуар в театрі», «у цьому обличчі страждань багато», «дуже самозакохана жінка». Глядач довгий час про неї чує, тож її образ обростає таємницями і здогадками. Поступово вимальовується образ фатальної неприступної жінки, серце і увагу якої прагнуть завоювати чи не всі особи чоловічої статі. Та коли вона з'являється на сцені, глядач бачить веселу, емоційну і жартівливу особу. Це своєрідна маска безтурботності, за якою ховається героїня Анжеліки Савченко. Бо вже з першої сцени зрозуміло, що вона не тільки вельми приваблива, а й самодостатня, розумна і начитана, з тонким почуттям смаку, чудово розуміється в людях. Її Настасья Пилипівна є своєрідним лакмусовим папірцем, який перевіряє кожного персонажа на людяність. Та все ж у її очах багато болю й приреченості. Це – через зраду Тоцького (Тарас Жирко), зневіру в коханні і справжніх почуттях. Саме це загартувало її характер та перетворило на жорстоку хижачку, що заманює, а потім пожирає своїх кавалерів. Зрештою, у фіналі вона сама свідомо віддається в руки ще гіршому звіру – Рогожину (Дмитро Рибалевський), який її вбиває.
«З кожним чоловіком одна й та сама жінка є різною. Інший голос, вираз обличчя, манера поведінки. І це не хитрість жінки – це її природа. Бо чоловік “відкриває” жінку: схоче янгола – буде ніжною, доброю, люблячою, схоче демона – буде жорстокою і безжальною. Так само чоловіки відкривають Настасью Пилипівну. Рогожин – звіра, Мишкін – янгола. Вона жаліє Мишкіна, не хоче руйнувати те світло, яке виникло між ними, тому покидає його. А з Ганею, приміром, вона побачила перспективу реалізувати себе як жінку – народити дитину. Та на заваді знову став Тоцький. У цій історії немає ні поганих, ні хороших людей. Той самий Мишкін далеко не святий, і навіть провокатор у деяких ситуаціях. Ф. Достоєвський просто описує людей: наскільки вони є слабкими, як їм важко постійно вести внутрішню боротьбу між своїм темним і світлим єством».
Нині Анжеліка з нетерпінням чекає виходу на екрани казки «Тільки диво», а також готується до участі у нових кіно- й театральних проектах. Вона прагне постійного розвитку в професії, тому не надає переваги конкретним жанрам, драматургії чи ролям – хоче спробувати все. Як у театрі, так і в кіно. А ще – дуже любить сюрпризи від долі у вигляді несподіваних пропозицій-ролей. На творчість її надихає сама робота, розумні й талановиті люди, спілкування з ними. А також музика й живопис (особливо картини Сандро Боттічеллі).
«Мені здається краса – як природи, так і мистецтва, – вона через зір наповнює людину духовно, – зізнається Анжеліка. – І коли ти наповнюєшся нею, ти можеш її віддати. Коли я наповнена, то виходжу на сцену, аби цією енергією поділитися. Те, що маю внутрішньо в собі, – тим і ділюся. А ще людині з віком важко дивуватися простим речам. Це те, що є в дитини, коли вона дивується всьому новому, кожного дня пізнає-відкриває світ. З віком це стає все складніше робити. Тому, дай Боже, щоб таланило на гарних режисерів, партнерів, з якими можна продовжувати дивуватися і робити нові відкриття у професії».
