Сто років тому – 28 січня 1920 року – виставою за п'єсою Володимира Винниченка «Гріх» відкрився перший сезон театру імені Івана Франка. На сцені театру розкрили свої таланти та стали знаменитими Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, згодом – Галина Яблонська, Богдан Бенюк, Петро Панчук, Анатолій Хостікоєв, Олексій Богданович. У стінах театру почалися акторські династії Михайла Задніпровського та Богдана Ступки. Згадуємо основні віхи та цікаві факти з історії франківців.
Як утворився театр?
«Новий львівський театр» мав хороших артистів, у 1918–1919 роках досить успішно виступав у різних містах України, через Тернопіль та Проскурів (Хмельницький) поступово мандруючи на Наддніпрянщину. Під зиму львів'яни затрималися у Вінниці. Сюди з денікінського Києва перебралася численна сім'я Юрів. Прибились вони до львів'ян, і постало організаційне питання про об'єднання, яке вирішилось на загальних зборах 20 січня 1920 року. Так утворився театр, який прибрав собі ім'я Івана Франка, бо західняки тут домінували, були основою. Бучма з охотою віддав адміністративне керівництво Гнату Петровичу Юрі, який був надзвичайно талановитим організатором в галузі театру. А Бучма таку діяльність не любив», – так переповіла газеті «День» театрознавиця Валентина Заболотна почуту від свого діда Амвросія Бучми історію утворення театру імені Івана Франка.
Тоді «батьки-засновники» театру були ще зовсім юними: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі не виповнилося й 18, Амвросію Бучмі було 29, художнику-декоратору Матвієві Драку – неповних 33.
У свій перший театральний сезон трупа поставила 23 прем'єрні вистави – і це в умовах війни більшовиків із УНР.
Першою 28 січня 1920 року поставили п'єсу Володимира Винниченка – «Гріх»
В умовах війни, голоду, хаосу – митці працювали виключно на ентузіазмі в тому середовищі, в якому про театр годі було й думати, про що зізнавався сам Юра – на прем'єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці.
Це була одна з перших постановок світової класики і вона не сходила з афіш франківців протягом тринадцяти років.
Згодом український глядач побачить на сцені театру Франка твори Ібсена («Велетні ночі», «Примари», «Росмерсгольм»), Софокла («Цар Едіп», «Антігона»), Шекспіра («Сон літньої ночі», «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Король Лір», «Макбет»), Мольєра («Лікар з примусу», «Манірниці», «Міщанин-шляхтич»), Чехова («Вишневий сад», «Дядя Ваня»), Пушкіна («Борис Годунов»).
Як театр Франка приїхав до Києва і де оселився?
Спочатку театр не мав постійного місця, аж до 1923 року, коли франківці переїхали до Харкова, що тоді був столицею радянської України.
Однак, ще через три роки відбувся так званий «обмін містами»: театр «Березіль» Леся Курбаса переїхав до Харкова, а театр імені Івана Франка – до Києва.
Будівля, де колектив оселився у 1926 році, стоїть біля площі, розбитої на місці колишнього ставка. Він належав садибі професора медицини Федора Мерінга, що простягалася від Хрещатика до Банкової.
Після смерті власника його нащадки продали садибу забудовникам і там з'явилася нова будівля, яку орендував російський театральний діяч Микола Соловцов (1857–1902).
Новий театр відкрили у жовтні 1898 року.
Більшовики націоналізувала всі театри – «соловцовський» не став винятком. Під назвою Другого театру Української радянської республіки імені Леніна театр проіснував до 1926 року, але згодом був розформований.
Кістяк акторського складу театру Соловцова перейшов до театру Бергоньє і заснував нинішній Театр російської драми імені Лесі Українки.
А приміщення – того ж 1926 року – перейшло до театру імені Франка.
Період «закручування гайок»
Через постановку «Бориса Годунова» Борисом Сушкевичем у 1937 році (і не лише через цю виставу) над Гнатом Юрою нависла реальна загроза.
Син Юри каже, що арешту батька завадив тодішній 1-й секретар спочатку Московського, а потім Київського міськкому ВКП(б) Микита Хрущов і… війна.
У 1937 році як «ворога народу» НКВС розстріляв директора театру імені Франка Кирила Гетьмана. Могила його – у Биківнянському лісі, де поховані десятки тисяч без суду і слідства знищених енкаведистами людей – як видатних інтелігентів, так і простих селян та робітників.
Це спростовує, зокрема, один із міфів, що нібито «Березіль» Курбаса був розгромлений через «конфронтацію між провідними сценами України і переможцем вийшов театр Франка». Насправді ж, сталінський режим не жалів нікого.
Однак саме під іменем Гната Юри 1934 року була надрукована стаття «Націоналістична естетика Леся Курбаса» з критикою «буржуазного» колеги, яку через три роки пред'явили начальникам табору, де утримувався під арештом Курбас, що й стало причиною його заслання на Соловки. Майже тридцять років потому Юра сказав у розмові з режисером Лесем Танюком, що публікацію писав не він, і пообіцяв оприлюднити ці свідчення на публіку, проте так і не зробив цього. Досі питання авторства цього тексту залишається дискусійним.
На відміну від 20-х років минулого століття, коли театр користувався певною свободою творчості й наважувався, попри ідеологію, на експерименти, то в 1930-х роках була виключно ідеологія: франківцям того часу просто не залишалося нічого, окрім як співати оди соціалістичному реалізму.
Доля Курбаса та інших «формалістів» слугувала для інших уроком – як обмежувати творчість, щоб вижити в умовах тоталітарного режиму.
Війна та евакуація
Початок німецько-радянської війни 1941 року збігся з гастролями франківців у Москві. Театр спочатку вивезли до Тамбова, згодом був період роботи в евакуації – у Семипалатинську (Казахстан) і Ташкенті (Узбекистан).
Гнат Юра особисто в розмовах із вищим партійним керівництвом УРСР і СРСР, зокрема з міністерствами культури, домігся возз'єднання частини працівників, що залишилися в Києві, з рештою театру, надання вагонів для порятунку майна: декорацій, костюмів…
Три фронтові бригади митців виступали на передовій та у шпиталях. Також з листа Юри до радянського вождя Сталіна відомо про те, що театр пожертвував чималу суму – 230 тисяч карбованців – у фонд оборони СРСР від німецьких окупантів.
Під час війни будівлю театру було зруйновано. Відновили її у 1946 році – через три роки після відступу нацистів із Києва.
У театральних постановках франківців оживали й твори українських класиків: Шевченка («Гайдамаки», «Назар Стодоля»), Лесі Українки («Лісова пісня»), Карпенка-Карого («Хазяїн», «Мартин Боруля»), батька сучасної української літератури Котляревського («Енеїда», «Наталка Полтавка»).
Епоха Сергія Данченка (1978–2001)
«Із 1978-го по 2001 рік театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів», – повідомляє глядацький сайт театру імені Франка.
Данченко зробив перепостановку за п'єсою Івана Франка «Украдене щастя» (на сцені театру з 1940 року) і вона стала культовою.
Уже було понад 300 показів – не лише в Україні, а й за кордоном.
З ім'ям Сергія Данченка пов'язане своєрідне відродження франківського театру, яке відбулося на основі поєднання високого художнього стилю із українськими традиціями. Постановки за вітчизняним літературним доробком тісно поєднувалися з загальносвітовою спадщиною та сучасними виставами.
Саме Данченко познайомив українського глядача з творчістю Дюрренматтта («Візит старої дами») та новим прочитанням Шолома-Алейхема («Тев'є-молочник»), що 1993 року отримало Шевченківську премію.
Часи Богдана Ступки
Із 2001 по 2012 роки театр очолював один із найвідоміших українських акторів – Богдан Ступка.
«Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону ... Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на його честь», – так пише про здобутки колективу під керівництвом Ступки сайт театру.
Театр зараз
Із 2012 року (після смерті Богдана Ступки) до 2017-го театр очолював Станіслав Мойсеєв.
Народний артист України, відомий режисер, Мойсеєв до цього 15 років керував Київським академічним Молодим театром.
У березні 2018 року на посаду художнього керівника-генерального директора Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка обрали Михайла Захаревича, який із 1992 року працював генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Франка.
А головним режисером театру із жовтня 2017 року є Дмитро Богомазов.
Деякі факти про акторський колектив
Найстаршою акторкою театру є Галина Яблонська (народилася 2 січня 1928 року), що приєдналася до трупи франківців у далекому 1951 році: вона – учениця Амвросія Бучми та сучасниця Наталії Ужвій, і цьогоріч їй виповнилося вже 92 роки.
У театрі є дві видатні династії з трьома поколіннями акторів – Ступки (Богдан Сильвестрович, його син Остап та онук Дмитро) та Задніпровські (Володимир, його син Лесь та онук Назар; останні двоє також відомі як актори дубляжу).
Актор Володимир Абазопуло (народився у 1951 році) хворів на рак, втратив голос і пережив операцію на горлі, згодом зі штучним голосовим апаратом продовжив грати на сцені. Деякі його ролі спеціально переробили, залишивши без слів. Його син Володимир Абазопуло-молодший – також актор театру Франка.
На вистави, де грають Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, завжди аншлаги.
Кредо «франківців»
До свого ювілею театр вже презентував серію «Презентація творчих здобутків. До 100-річчя Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка», що складається з текстів про історію театру, архівних документів, фото та оглядів вистав минулих років.
У цьому ж сезоні франківці презентували 8 прем'єрних вистав – серед них «Поминальна молитва» (перейменована на прохання правовласників вистава «Тев'є-молочник» за п'єсою Григорія Горіна), «Снігова королева», оновлене «Украдене щастя», «Сірано де Бержерак» та «Трамвай «Бажання».
Коли запитуєш франківців про їхнє кредо, то вони цитують слова Богдана Ступки: «Якщо одна людина після вистави вийшла трішки кращою, якщо вона замислилася над тим, як їй жити далі, то театр має право на існування».
