Народний артист України Тарас Жирко привіз до рідного Львова свою режисерську роботу — моновиставу «Момент кохання»

2 грудня на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької відбулося незвичне дійство — моновистава за творами Володимира Винниченка «Момент кохання» у постановці народного артиста України Тараса Жирка з Євгеном Нищуком у головній ролі, який приїхав до Львова не як міністр культури України, а як актор.

Незвичною була не лише сама ви­става — за півтори години перед глядачами розгорнулася палітра людських почуттів: болю, радості, страж­дання, кохання через призму пережитого головним героєм (в'язнем сумління, який перед стратою згадує зустріч з Панною і їхній «момент кохання»), незвичним було й те, що на сцені, в залі і за лаштунками не було байдужих людей. Кожен прий­шов не лише переглянути чудову актор­сько-режисерську роботу двох народних артистів України, а й підтримати заньків­чанина Олеся Федорченка, який влітку потрапив у жахливу автокатастрофу. На його лікування та реабілітацію того вечо­ра лише з проданих квитків було зібрано понад 146 тисяч гривень.

«Ця вистава — пожертва для нашо­го друга, колеги, який служив і буде слу­жити на цій сцені, — сказав після вистави Євген Нищук. — Я сьогодні був в Олеся Федорченка і мав честь з ним поговори­ти і потиснути його мужню руку. Він пе­реніс неймовірний фізичний біль, але не зламався внутрішньо. Я побачив мужню і вольову людину. Коли немає якоїсь час­тини тіла — це боляче, але це не означає, що в тебе хтось відняв душу і силу духу. І те, що ви сьогодні прийшли і витерпі­ли півтори години одну людину на сцені, підтверджує слова Олеся, який сказав: „Я сподіваюся, що для мене знайдеться у репертуарі вистава, яка передасть усе, що я пережив“. Ми запевнили, що чека­тимемо його на цій сцені як нашого по­вноцінного партнера».

Про ідею цієї акції і новини театраль­но-кіношного життя наша розмова з ре­жисером-постановником вистави «Мо­мент кохання» народним артистом України Тарасом Жирком.

— Чому саме моновистава «Мо­мент кохання» була обрана для благо­дійного показу на реабілітацію Оле­ся Федорченка? Може, ім'я Євгена Нищука зіграло «на руку» цій акції чи тема кохання?..

— Тут усі чинники зійшлися докупи і стали рушійним моментом. Цього року у червні ми грали цю виставу на фестивалі у Херсоні на великій сцені, потім нас по­кликали з нею у Кропивницький у верес­ні… Вже тоді ми знали про нещасний ви­падок, який стався з Олесем… Та ще й у мене склалися так сімейні обставини, що я не міг фізично долучитися до збору ко­штів на його лікування, — у дружини по­мер тато. У тестя була онкологія, а її ліку­вання дуже вартісне. Проте неймовірно хотілося допомогти Лесику. І от, коли ми приїхали до Кропивницького, то ця тема якось сама народилася — показати бла­годійну виставу. Вона ефективна тим, що дуже мало людей, задіяний один викона­вець. Бо везти велику виставу з декора­ціями немає сенсу — затрат буде більше, ніж зібраних коштів. Тому ми вирішили у вільний від основної роботи день Євгена Нищука приїхати з «Моментом кохання» до Львова. Приїжджаємо у свій вихідний, тобто театр ім. Івана Франка, де ми пра­цюємо, не зазнає жодних збитків. Дуже добре, що дирекція заньківчан порозу­мілася з дирекцією франківців, адже є об'єктивні вимоги, яких потрібно дотри­муватися, і вони були виконані.

— Останнім часом люди ідуть у театри, про це можна судити із аншла­гів на багатьох виставах не лише у львівських театрах. І, Богу дякувати, відроджується українське кіно. Не так давно на великі екрани вийшов фільм Олеся Янчука «Таємний щоденник Си­мона Петлюри», де ви зіграли роль французького журналіста. Розкажіть про свою кіношну діяльність.

— Приємно, що аншлаги у театрах саме на українських назвах. Це свід­чить про те, що людям потрібне україн­ське, українець хоче бачити себе на сце­ні. Якщо трактувати театр як дзеркало, то люди хочуть бачити себе в успішних і талановитих речах: «Наталка Полтав­ка», «Кайдашева сім'я», «Мартин Бору­ля», «Шельменко-денщик»… Я не кажу, що не ходять на «Кіна IV» чи «Незрівнян­ну», — звісно, ходять на вистави, які є та­лановитими, але українське зараз дуже важливе. Щодо кіно. Днями я був на про­бах — це тепер називається словом «кас­тинг». Зі мною були студенти з інститу­ту ім. Івана Карпенка-Карого російського курсу Рушковського, які прекрасно «ще­бечуть» українською. Коли раніше при­ходив на кастинги, усі «разгаварівалі на язикє», а тепер прийнято рішення — укра­їнське кіно, і все! І всі дуже добре роз­мовляють українською. Що стосується «Таємного щоденника…», то я боровся за цю роль, бо мені режисер пропонував три інші ролі…

— Які саме?

— Роль, яку зіграв мій друг Лесь Задні­провський, Аусмена, потім роль радян­ського дипломата, який вмовляв фран­цузького функціонера натиснути на суд… Але всі вони мені не подобалися. Коли режисер запитав, чого я хочу, то я від­повів — роль французького журналіста. Претендентом на цю роль був ще Гриць Гладій. Я почав готуватися до цієї ролі. У мене тричі були проби — з різними «Пет­люрами», бо і на цю роль пробувалися кілька акторів.

— Це уже не перший фільм Янчука, в якому ви знялися…

— Третій. Я «прогуляв» «Атентат — осін­нє убивство у Мюнхені» про Бандеру, — але тоді ми з Олесем Янчуком ще були не знайомі. Знімався я у «Залізній сотні», де зіграв роль священика, і у фільмі «Влади­ка Андрей», де мені дісталася роль брата владики Климентія Шептицького.

— Знаю, що і в театрі ім. Івана Фран­ка у вас була прем'єра…

— Вийшла дуже серйозна робота «Де­міург» за творами Бруно Шульца — на­шого галичанина. Для України це неймо­вірний крок, бо Бруно Шульца грають в усьому світі, тільки не у нас, від нас тільки вивозять його фрески… Не грають, мож­ливо, ще й тому, що він неймовірно склад­ний. У нашій виставі режисеру Олегу Ліп­цину вдалося створити якусь неймовірну канву. Він бореться з поняттям «мізанс­цена» та з іншими усталеними канонами. Якби ви мене запитали, про що вистава, то я сказав би, що про те, про що і «Мо­мент кохання», — про цінність життя, про цінність кожної миті. За сюжетом помирає батько, роль якого я зіграв, і син, прочи­тавши рекламу, що є такий санаторій, де продовжують життя, платить гроші і бать­ко в цьому санаторії живе. Батько начебто й живий, але не зовсім і живий… Проте ця історія буде зрозуміла людині у будь-якій точці світу, а це дуже важливо.

— Ваша дружина — Тетяна Олек­сенко — теж актриса театру ім. Івана Франка. Як воно, мало не 24 години на добу бути разом? Знаю, що в дея­ких акторських сім'ях вдома говорити про роботу табу. Як у вас?

— Іноді виникають такі бесіди, коли ми розуміємо, що досить, більше не тре­ба на цю тему. Але спеціальних якихось заборон не існує. Проте, коли я граю на сцені з Тетяною, то не скажу, що мені лег­ко. Є момент пошуку абстрагування. У мене неймовірно високий критерій оцін­ки. До своєї коханої ставишся дуже ви­могливо. Якщо іншій актрисі я щось можу подарувати, то дружині — ні. Звісно, тре­ба мати совість і певні межі. Коли Тетяна грала в мене як актриса, а я ставив ви­ставу — теж було дуже непросто. Кожно­го разу по-іншому, але не можу сказати, що все так сонячно і веселково… Прагне­мо досконалості.

— У вас двоє прекрасних діток. Роз­кажіть про них.

— Вони вчаться у Дитячій академії мис­тецтв ім. Михайла Чимберджі. Володи­мир-Іван вчиться на театральному, Ан­на-Марія — на хореографії. Чи підуть вони в акторство — не знаю. Я хочу, щоб вони були щасливими людьми. Звісно, хотіло­ся б, щоб вони продовжили нашу справу, але якщо не захочуть, то це буде їхнє рі­шення. Є багато випадків, коли батьки-ак­тори змушують своїх дітей іти їхнім шля­хом. Дітей це неймовірно травмує, потім виникають великі проблеми. Це твій стан душі, і якщо тебе до цього вабить, то тре­ба іти туди, куди велить серце. В театрі радісно і дуже тяжко. Щоб пережити і ра­дісне, і тяжке, треба цього дуже хотіти.

— Що ви хотіли б сказати улюбле­ному Львову і його жителям?

— Є в мене серйозні наміри щодо Львова, а точніше — щодо постановки в одному з львівських театрів.

— Уже знаєте, з ким будете ставити виставу і яку?

— Є кілька назв, які я пропоную до роз­гляду. У Львові так багато хороших акто­рів, що це не проблема. Хотілось би, щоб це був репертуарний спектакль.

— Вас більше приваблює режисура чи все-таки більшу насолоду отриму­єте на сцені як актор?

— Це моя проблема. Коли потрапля­єш у руки хорошого режисера і вимика­єш свій режисерський тумблер, то про­сто купаєшся. Буває таке, що ти просто робиш чужу роботу за режисера… Мені байдуже, в якій іпостасі, — я можу бути ак­тором, а коли виникає в мене режисер­ська ідея і вдається «запалити» людей, то щастя приходить туди…

Із досьє «ВЗ»

Тарас Жирко народився 31 січ­ня 1961 року у Львові. Український актор театру і кіно, театраль­ний режисер, лауреат премії ім. І. Котляревського (1995), заслу­жений артист України (2002), на­родний артист України (2018). За­кінчив Київський національний університет театру, кіно і телеба­чення ім. Івана Карпенка-Карого у 1985 році (курс народної артист­ки України, професора Валентини Зимньої). Працював у Львівсько­му ТЮГу (1985−86), потім була служба в армії (1986−87). З 1988 р. — актор Національного акаде­мічного українського драматично­го театру імені Марії Заньковець­кої (1988−2004). Від 2004 року — актор Національного акаде­мічного драматичного театру ім. І. Франка. Знявся у понад десяти фільмах. Одружений. З дружиною Тетяною виховують сина Володи­мира-Івана та доньку Анну-Марію.

Л. Пуляєва. Високий замок. 2018