Це вистава про життя Івана Франка як людини. Такий ракурс погляду запропонувала сучасний український драматург Тетяна  Іващенко у п'єсі «Таїна буття». Цією виставою драматург відзначає й певні ювілеї власного творчого року, «Таїна буття» стало десятою постановкою п'єс Т. Іващенко за цей рік у різних театрах України й сороковою у загальному переліку її постановок за увесь час!

Режисер Андрій Май, який зробив і сценографічне рішення, пропонує оригінальний спосіб занурення у дійство для розгадки таїни буття генія української літератури. Простір Камерної сцени ім. С. Данченка прикрашено портретами Івана Яковича Франка, його дружини Ольги Хоружинської, жінок, яких він любив — Ольги Рошкевич, Целіни Журовської. Ці ексклюзивні фотоматеріали було надано театру Львівським літературно-меморіальним музеєм І. Франка (директор Р. Горак), й актори — учасники вистави просто на сцені спілкуються із глядачами як гіди, отака своєрідна театральна екскурсія!
Глядачі трохи збентежені, амфітеатр крісел накрито чорною тканиною. Та за можливість отак запросто поспілкуватися з «пам'ятниками», а таке враження виникає від костюмів персонажів — довгі плащі кольору бронзи, вкритої павутиною часу (художник по костюмах Катерина Маркуш), глядачам доведеться попрацювати. Всі разом під вигуки хрестоматійних рядків: «Лупайте сю скалу!» тканину зривають, і глядацький зал стає придатний для показу…

Втім, навмисне відкритий прийом спілкування з акторами триває. П'ять виконавців представляють себе і своїх персонажів. Глядачам відкриваються таємниці: актор Олег Шаварський віддав служінню Театру ім. І. Франка 48 років, мріяв про образ поета, його і зіграє, Анастасія Добриніна працює в театрі 13-й сезон, вона озвучуватиме образи коханих жінок Івана Яковича. Дмитро Чернов у театрі 15 років і він зіграє Франка у молоді літа. Віра Зінєвич ще дитиною виходила на франківську сцену і ось уже 10 років у трупі, вона зіграє дружину Франка в молоді роки. Легенда української сцени, корифей франківців, яка віддала театру 66 років — Галина Яблонська  гратиме дружину Ольгу Хоружинську.

Сценографія А. Мая є надзвичайно лаконічною. Окрім відеопроекції, що відлічуватиме хронологію років, які віхами виникають у спогадах Ольги-Яблонської, присутній реквізиторський ящик на колесах, що фантазією акторів трансформується на скриню для збереження письмових раритетів, листів та віршів, а то й навіть у дитяче ліжко, письмовий стіл, подружнє ложе, візок. Він стає метафорою славнозвісного килимка, на який лицедій виходить і грає без нічого. Позбавляючи акторів певних допоміжних побутових речей, режисер пропонує зосередитися лише на внутрішньому стані, на психологічних переживаннях. Знявши із себе бронзові плащі, виконавці перетворюються на своїх персонажів.

Зачином вистави стає ключова фраза — «Кожна людина долі своєї творець», яку герої вербально варіюють на різні лади. Вона звучить луною у запитанні, ствердженні, переконанні, запереченні, сумніві… Що ми, сьогоднішні, знаємо про Івана Франка, про його страждання, людські бажання, прагнення, принципи, боротьбу, почуття? Хіба що, зі шкільних років, про полум'яного Каменяра? Зі сторінок п'єси Т. Іващенко митець постає чоловіком, для якого кохання означало дуже багато, слугувало натхненням для поезій, людиною, яка переймалася долями людства. Для концентрації своєї думки режисер робить певні скорочення тексту й зосереджується на постаті Франка-філософа, який болісно шукає відповіді, що таке суть Творчості. Він живе високими ідеалами, хоче їхньої перемоги, прагне подолати невідворотність самотності творця. Для цього образи головних героїв «розділяються» на молодих та літніх осіб. Їхнє спілкування — повтори, продовження, перетікання. Фраза, сказана Франком-Шаварським, підхоплюється Франком-Черновим, а спогад Ольги-Яблонської вже грається Ольгою-Зінєвич. Змішуються відчуття, оцінки, накладаються емоції, народжується об'єм стосунків, відчуття непересічності подій.
Режисер робить сміливий мікс часів, епох. Сучасність і минуле проникають одне в одного, наввипередки мчать у космічному всесвіті, хаотично накладаються й підтверджують свою тяглість. Все це підтримується й активним музичним звукорядом, в якому взаємодіють і суперечать одне одному музичні стилі й напрямки.

Для відчуття космічного коловороту подій режисер задіює увесь простір сцени, мізансценічно вибудовуючи певні геометричні траєкторії спілкування персонажів, зони статики, емоційної напруги чи спокою. Своєрідним місцем концентрації стає центральне коло світла. Тут відбуваються миті душевних одкровень. А навколо світлового кола кружляє Фатум, чатуючи на свої передбачення (балетмейстер Ольга Семьошкіна).

Образ Франка в хронології часу переконливий у виконанні обох акторів. У двох іпостасях постає митець.
О. Шаварський мудрий роками, пережитими стражданнями, він спокійний і виважений, журливо спостерігає за прожитим життям, його бурхливими подіями. Образ, створений актором, ближче до традиційного, хрестоматійного сприйняття поета, він упізнаваний і зрозумілий, класик літератури. Тим цікавіший контраст образу, створеного Д. Черновим. Здається, він точно відчув сутність характеру молодого Франка, тому такий переконливий у трактуванні. Франко у Чернова — поет-європеєць, аристократ духу, інтелектуал, знавець мов. Він охоплений бажанням бачити Україну вільною, незалежною, рівною серед європейських держав. Д. Чернов грає зовнішню стриманість із нуртуючою внутрішньою енергією, актор почувається впевнено, руйнуючи стереотипи сприйняття особистості Франка. Актор органічно переходить зі стану минулого до сучасності, демонструючи неабиякі вокальні дані. Окремо слід зазначити манеру виконання віршів з чудовою логічною мотивацією, з пронизливим емоційним забарвленням, відчуттям  миттєвого народження поезії.

Фатум переслідував Франка, жінки, яких любив, не дали щастя, на яке заслуговував. Образи Ольги Рошкевич та Целіни Журовської режисер поєднав з ідеєю Фатуму. У трактуванні цих іпостасей А. Добриніною переважає жорсткість і брутальність, демонстрація невблаганності долі. Вона веде відлік часу подій, чатує на Франка за його спиною, кружляє навколо чорним вороном.

Метафорою ненародженої любові між Іваном та дружиною виглядає стан їхніх рук, що простягнуті назустріч, але ніколи не торкаються одна одної. У виконанні В. Зінєвич присутня трагічна стриманість жінки, притлумлена надія на щастя. Надзвичайно виразними є мізансцени із чоловіком, де лише пластикою акторка змальовує свою жіночу самотність.

Г. Яблонська, хоча й віддає частину оповіді молодій виконавиці, повністю проживає життя своєї героїні. Цікаво спостерігати, як вона «не виключається», коли її монолог продовжує Ольга в молодості. Від сподівань на щастя, очікування любові, від втрат та зрад — до божевілля, такий шлях Ольги-Яблонської, яка теж розгадувала свою таїну буття. Завдяки високому професіоналізмові, знайденій манері існування, глибокому розумінню суті образа, героїня
Г. Яблонської сягає висот трагізму.

Творцям вистави вдалося уникнути однозначності погляду на постать Каменяра, який поставив духовність вище за любов. У бажанні зруйнувати стереотипи сприйняття, А. Май наголошує на поліфонії звучання роздумів про долю Митця, а через неї і про долю кожної людини. Осягнути істину через страждання, роздуми, любов, самому створити власну долю чи покластися на Бога? Пращури залишають нащадкам вічні питання буття. Як їхній наказ у фіналі прозвучить, відомо: «Лупайте сю скалу…». Герої вистави вийдуть з образів, знову «вдягнуть» на себе бронзу пам'ятників і підуть у вічність. А з глядачами залишаться думки про їхнє життя, страждання та любов…

А. Підлужна. Газета "День". 30.12.2016