Гнат Юра

(27грудня 1887, с. Федвар, Херсонська губернія—18 січня 1966, Київ)
український театральний режисер, актор театру і кіно. Фундатор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. У 1920-1961 рр. - художній керівник театру Франка.

Серед митців українського театру Гнатові Петровичу Юрі, видатному акторові та режисеру, по праву належить провідне місце. Його творче життя розпочалося виступами в аматорському гуртку на Єлисаветградщині — в колисці корифеїв, де в свій час розгортали діяльність М. Кропивницький, брати Тобілевичі, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, Ф. Левицький, які стали окрасою української сцени.
Син селянина, Юра ще з дитинства добре знав і таких бідаків, як Терешко Сурма, і таких хазяїв, як Мартин Боруля, вчителів типу Михайла Барильченка, знав особисто відставного офіцера Балашова, шукача скарбів, дивака, винахідника — людину, що послужила Карпенкові-Карому прототипом Бонавентури. Знав всіх тих, чиї образи за десятиліття створюватиме на кону франківців.
Біографія Гната Петровича багата на події: блукання по провінції у складі мандрівної української трупи, служба в армії, праця в галицькому театрі «Руської бесіди», арешт австро-угорською владою, робота у Молодому театрі, потім в театрі імені Т. Г. Шевченка. Але найбільш насичений, плідний період його життя повʼязано, звісно ж, з театром Франка. Саме тут, у колективі митців-однодумців, у процесі шукань, творчих поразок та мистецьких перемог сформувалося обличчя Гната Юри — режисера і актора, організатора театральної справи.
Гнат Петрович Юра очолював Театр імені Івана Франка сорок років. І яких років! Громадянська війна, НЕП, голодомор, радянський соціалізм, евакуація й фронтові бригади, розруха, відродження країни... суспільні хитання — від українізації до боротьби з «націоналізмом», «формалізмом», «космополітизмом», репресії, викриття «ворогів народу» з рознарядками на кожний колектив — «знайти»! Потім — розвінчання культу особи, переляканий, але повний надій ковток свободи хрущовської «відлиги»…
Яким же треба було бути геніальним керманичем, щоб провести флагман українського театру без значних втрат через ці рифи, крізь усі Сцілли і Харібди! Саме талант керманича, організатора, справжнього хазяїна театрального дому був непересічним даром Гната Петровича, який полишив свій капітанський місток у віці 74-х років.
Юра умів дібрати першокласну трупу. Ставши 1926 року столичним театром, коли уряд України перемістився до Києва, франківці зусиллями Юри зібрали букет кращих артистів із усіх українських театрів. Із Харкова, з розгромленого «Березоля» він повернув до франківців А. Бучму і Д. Мілютенка, а з ними запросив і Н. Ужвій. Із Одеси забрав Ю. Шумського, П. Нятко, К. Осмяловську, Є. Пономаренка. Iз Донецька — В. Добровольського. Після війни повернув до театру тих, хто лишався на окупованій території, взяв на роботу О. Кусенко, Н. Копержинську, А. Гашинського, Ю. Ткаченко й М. Задніпровського. Витяг із жебрацької еміграції в Чехословаччині зірку театру корифеїв М. Садовського, зробив «почесними артистами» франківців легендарну М.Заньковецьку й П. Саксаганського, залучив на сцену досвідчену «корифейку» Г. Борисоглібську.
До роботи в театрі Юра залучав кращих художників і композиторів, режисерів і хореографів. Франківці грали в декораціях А. Петрицького, М. Драка і Ф. Нірода, в музичному супроводі Л. Ревуцького, К. Данькевича та Ю. Мейтуса. Довіряв Гнат Петрович цю роботу і молодим початківцям — сценографу Д. Боровському і композитору П. Майбороді. Результат — по всіх параметрах франківці були кращим театром України.
Театр, як відомо, базується на драматургії, особливо сучасній. І Гнат Петрович здійснив пʼятдесят вистав за пʼєсами сучасних українських авторів — половину свого режисерського доробку. Він ризикував першим ставити пʼєси М. Куліша, І. Кочерги, Л. Первомайського, Ю. Яновського, І. Микитенка. Він сформував із юного студента О. Корнійчука провідного українського драматурга, гартуючи його талант на репетиціях і постановках.
Актор Гнат Юра мав,здавалося б, досить обмежені творчі можливості. Невеликий на зріст, кругленький в статурі, як усі Юри, голомозий, він ідеально підходив на ролі селян (Копистка — «97», Боруля — «Мартин Боруля») і класично відтворив легендарного вояка Швейка. Ролі Терешка Сурми («Суєта») та Стьопочки Крамарюка («Житейське море») Юра проніс крізь усе своє творче життя, виконуючи їх більш як півсторіччя. В ролях Копистки, Малоштана, Фігаро, солдата Швейка — виступав кілька сот разів.
Всі кращі образи, створені артистом, обʼєднувало те, що це — характери простих людей, сповнені яскравою комедійністю та, водночас, високим драматизмом. Гнат Петрович володів надзвичайним багатством палітри сценічного перевтілення, неймовірним мистецтвом спостереження та узагальнення, умів із граничною достовірністю створити класичні зразки художніх сценічних образів. Разом із цим, спроби вирватися за межі своєї психофізики тогочасними театрознавцями не завжди сприймалися. Старі газетні рецензії зберегли критичні відгуки на виступи Юри у ролях Освальда в «Примарах» Г. Ібсена, Барона в «На дні» М. Горького, в трагедіях Софокла, інтелектуальних драмах Гауптмана. Та Гнат Петрович, як і в будь-якій іншій ситуації, знайшов вихід із ситуації, зосередившись на режисурі.
Він був «акторським» режисером, покладаючись на таланти артистів, їхній досвід, інтуїцію, сценічний вишкіл театру корифеїв та того ж «Березоля». Ґрунтовно розбираючи з акторами на репетиціях, «за столом», характери і стосунки персонажів, Юра ніколи не вдавався до психологічних парадоксів, до загострень конфлікту, глибинних розшифровок підтекстів. Він вимагав природності, щирості, простоти й правди. І талановиті артисти з повна виправдовували його сподівання.
Останні роки в театрі були для Гната Петровича важкими. Відбувалася ідеологічна переорієнтація країни — плюси та мінуси мінялися місцями, давався в знаки й вік. 1954 року в театрі головним режисером було призначено Марʼяна Крушельницького. В колективі виникло двовладдя, зʼявилися чужі для Юри вистави, так само нелегко було й Крушельницькому в новому для нього середовищі франківців. Театр захитався, тим більше, що в цей час відійшли в кращі світи його опорні стовпи — А. Бучма й Ю. Шумський. Гнат Петрович усе більше хворів і частіше милувався власною колекцією українського живопису, зібраною упродовж життя.
Як керівник в конкретних ситуаціях Юра бував і жорстким, і надміру вимогливим, і помилявся — як без цього? Але, за великим історичним рахунком, залишався тим стрижнем, на якому майже півстоліття гідно й високо тримався головний театр України.