(20 квітня 1900, Прилуки — 11 вересня 1974, Київ)
Якось давно видатний актор і режисер Мар'ян Крушельницький зауважив, що жодному нашому артистові немає пам'ятника, хіба що на цвинтарі.
А літ через сорок у сквері навпроти театру імені Франка постав пам'ятник акторові, якого Крушельницький, принаймні в кінці свого життя, вважав низькопробним лицедієм. За іронією долі, сам Крушельницький удостоївся лише меморіальної дошки неподалік.
Серйозні мистецтвознавці питали: чому пам'ятник – саме Яковченку? Адже в цьому сквері гуляли колись і більші артисти, що їх і сам Яковченко вважав вищими...
(20 квітня 1900, Прилуки — 11 вересня 1974, Київ)
Якось давно видатний актор і режисер Мар'ян Крушельницький зауважив, що жодному нашому артистові немає пам'ятника, хіба що на цвинтарі.
А літ через сорок у сквері навпроти театру імені Франка постав пам'ятник акторові, якого Крушельницький, принаймні в кінці свого життя, вважав низькопробним лицедієм. За іронією долі, сам Крушельницький удостоївся лише меморіальної дошки неподалік.
Серйозні мистецтвознавці питали: чому пам'ятник – саме Яковченку? Адже в цьому сквері гуляли колись і більші артисти, що їх і сам Яковченко вважав вищими за себе!
Тут немає раціональної відповіді. Бо ідея того пам'ятника з'явилась не в академічному середовищі, а поміж публіки. .А вона дивиться на речі інакше, аніж мистецтвознавці. Але всі згодні в одному: Яковченко був майстром комічного епізоду. Втім, це спрощує картину. Бо свого часу він грав не лише епізодичні ролі. І театр, якому він служив, був яскравим, сильним і веселим. Аж доки Система не перетворила той театр на фанерну трибуну. Тож драма Яковченка-актора є драмою цілого покоління, до якого він належав.
Здавалось би, Яковченку пощастило. Адже був час, коли його знімали в кіно частіше, аніж будь-кого з тодішніх франківців. І його ролі на кіноплівці успішно живуть понині. Одначе ті ролі – лиш уламки забутого світу, в який він прийшов Королівським Блазнем. А кіно здебільшого бачило в ньому лиш клоуна, що відстав від провінційного цирку. В це амплуа потроху повірив і він сам, і ті, хто бачив його за кращих часів. Навіть Крушельницький вже не згадував, що колись він з Курбасом запрошував цього актора до «Березолю», наймодернішого українського театру ХХ століття.
На початку 1970-х років, коли він ще жив, серед студентів Київського театрального інституту була популярна одна забава. Вимагалося голосом Яковченка прочитати шекспірівський діалог юних закоханих під балконом з «Ромео і Джульєтти». Репліки Джульєтти, озвучені особливими квакаючими яковченківськими інтонаціями, мали незмінний успіх.
Втім, з успіхом самого Яковченка змагатися не міг ніхто. В Києві чи в Одесі з ним неможливо було ходити вулицями: перехожі впізнавали, віталися, розкланювалися. Актор Євген Пономаренко гуляв з ним по Хрещатику вдвох – люди помічали тільки одного з них. Пономаренко не витерпів:
-Миколо, хто з нас народний артист – я чи ти?!
В театрі партнерам було ще важче. Бувало, знаменитий Юрій Шумський не давав йому виходити на сцену першим - бо після Яковченка там було вже нічого робити навіть Шумському. Вони іноді так і домовлялися, що Шумський іде першим - хоч у п'єсі написано інакше й рокіровка нелогічна. Всі про це забували, коли виходив Яковченко з усмішкою від вуха до вуха. Зал аплодував і щасливо сміявся. Артист спокійно чекав, доки пересміються, кланявся публіці й аж після того звертався до партнера.
Здається неймовірним, але всенародну славу йому принесли по суті дві епізодичні ролі простаків – спекулянта Довгоносика в спектаклі «В степах України» (1940, кіно версія 1952) та роль Сірка у фільмі «За двома зайцями» (1961). Він зіграв на сцені понад 200, в кіно 55 ролей, і серед них немало серйозних, а всі хотіли бачити тільки смішне. Часом для концерту він готував кілька номерів, починав з фірмового романсу Довгоносика «И в дальний путь на долгие года». Перейти до наступного номера публіка не давала, просила «ще Довгоносика».
Комічна привабливість його обличчя справді була надзвичайна. Кінорежисер Іван Пир'єв казав: «Коля, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз на сто років, та й то на Великдень! Не смій гримуватися – все зіпсуєш!»
Сам артист, за легендою, стоячи перед дзеркалом, любив повторювати:
-Ах ти, пика, кормилиця моя рідненька!
Інший варіант:
-Аж плювати хочеться – така морда! Годиться тільки на те, щоб гроші заробляти!
Або:
-Кривлячи свою морду, я хотів грати драматичні ролі!
У нього таки були на те підстави. Драматичних ролей, особливо на початку кар'єри, зіграв немало. Як-от у п'єсі Корнійчука «Платон Кречет» - старого хірурга Бублика з чудовим монологом «Я вислухав 90 тисяч сердець і 90 тисяч пульсів!» А його Лєщ в «Останніх» Горького викликав у залі не сміх, а жах.
Він мріяв про Отелло й читав його монологи друзям. Міг би зіграти й короля Ліра – адже грав на сцені франківців цю роль Крушельницький, теж комік («другий після мене» - за визначенням Яковченка).
У Шекспіра король Лір втрачає улюблених дочок
Для Яковченка це була глибоко особиста тема. Він рано втратив дружину, залишився з двома дочками на руках. Згодом померла й старша дочка.
За іронією долі, артист зіграв драму самотнього батька не у Шекспіра, а в радянській комедії «Фараони» Яковченко грав Оверка, батька двох маленьких дівчаток, яких мусив доглядати. Фраза: «Ось ситчику дівчаткам на платтячка взяв…» зворушує й досі, коли дивишся фільм-спектакль.
Після смерті дружини Микола Федорович жорстоко запив. То було настільки очевидно, що жоден спогад про артиста цього факту не оминає й складається враження, що він таким був усе життя. Байки про його походеньки досі існують у різних варіантах, він і сам їх залюбки розповідав про себе. Приміром, про те, як «трохи перебрав», упав на вулиці, лікарі не знайшли пульс, відвезли в морг. Він там очуняв і посадив мерців грати в карти.
Здавалось, він абсолютно відкритий для всіх і в усьому. Однак, як згадує актор-франківець Євген Шах, одного разу запитав про покійну дружину Яковченка. Той сказав: «Давай домовимось, що ми з тобою, скільки я житиму, цих запитань не обговорюватимемо!»
Отже, свої драми він ховав за маскою клоуна й за анекдоти про себе самого.
Костянтин Степанков вважав: «те, що розповідають про нього - брехня наполовину а то й більше. Він був блазнем для людей, для яких творив. Але це - королівський блазень!»
Простак на сцені, він не був таким у житті.
Він був великим артистом і почувався своїм поміж великих. Шумський, Бучма, Ватуля, Яковченко, випивши, любили прогулюватись по Банковій перед вікнами ЦК партії, де тепер адміністрація Президента. Гнат Юра, керівник франківців, викликав їх до себе: «Що ви там гуляєте? Я вам тут відро поставлю, тільки не ходіть туди!»
Хрущов його любив, знав з передвоєнних а потім і фронтових часів. На банкетах їх старалися не зводити разом, бо починали цілуватися після третьої чарки. У фільмі «Лада з країни берендеїв» Яковченко грав короля й кілька епізодів потім вирізали, бо надто він був схожий на Хрущова.
Сам Микола Федорович до своєї популярності ставився з іронією. Називав себе старим клоуном або блазнем з очима, приголомшеними тугою.
Помер він від перитоніту. Перед операцією сказав останню в житті фразу: «Клоун пішов на манеж!»
Для газетного некрологу довго шукали фото, на якому б актор мав серйозний вираз обличчя. Знайшли один знімок – але там Яковченко був у драному матроському тільнику. Довелося спеціально домалювати костюм і сорочку.
В житті він був меншим за свій пам'ятник, що стоїть тепер навпроти театру імені Франка. Цей пам'ятник (скульптор Володимир Чепелик) встановили на день Києва 2000 року. Тодішній мер столиці Олександр Омельченко розпорядився ставити без офіційних дозволів, їх дали заднім числом.
Віталій Жежера.
