Наталія Ужвій

(27 серпня 1898, Любомль— 29 липня 1986, Київ)

В одному з документальних фільмів 50-х про Наталю Михайлівну Ужвій є винятково райдужна, символічна і показова сцена. Видатна актриса виступає перед юнаками (очевидно, майбутніми військовими чи дипломатами?) і каже щось на кшталт: «Я би хотіла зіграти матір майбутнього! Ту матір, син якої підкорює нові галактики, нові планети і ніби обʼєднує часи».
З ліком літ, вже сьогодні, звісно, той виступ здається дещо пафосним, ідеологічно бадьорим.
І в той же час є і в інтонації актриси, в її очах — неприхована щирість, материнський щем. 
Власне, майже півстоліття вона і втілювала на українській сцені символічний і реалістичний образ Матері українського театру. Його берегині, газдині. Без перебільшення першої актриси України, яка пройшла складними і прекрасними перехресними театральними стежками. Йшла довго, здається, можна і заплутатися у тій її сценічній «топографії».
Вона народилася 1898 в містечку Любомль (тепер Волинська область).
Вона померла 1986-го — у Києві. У статусі саме першої актриси, без якої першу сцену України не можна було уявити декілька десятиліть.
Між цими датами — 1898 і 1986 — як між двома берегами, насичена, повноводна, глибока, стрімка, іноді темна — ріка її життя.
Дитячі, юнацькі роки — бідність, заробітчанство. Пошуки куска хліба для себе і для великої родини.
А ще мандри містами, селами — широка і драматична географія її виживання, становлення, гартування.
С 1916-го вона виявляє свої акторські здібності у аматорському гуртку Золотоноші.
З 1922-го — театральна студія при Першому державному драматичному театрі України ім.Т.Шевченка у Києві.
Згодом — Одеса, помітний сценічний успіх.
А з 1926-го — по 1936-й — ціле десятиліття творчої співпраці з генієм українського театру Лесем Курбасом у театрі «Березіль».
Це насичена, напружена і не дуже розкрита її курбасівська епоха, яку іноді сприймають через певні публіцистичні натяки, повʼязані з трагедією великого режиссера, і рідше згадують унікальну галерею жіночих образів Ужвій у курбасівських постановках. Серед яких, зокрема, «Маклена Граса» у пʼєсі Миколи Куліша. Роль, яка викликала суперечки і захват. Роль, яка стала знаковою для історії українського театру.
Іван Марʼяненко писав у своїх спогадах: «В театр «Березіль» Ужвій прийшла вже досвідченою актрисою, душе швидко полонила харківського глядача. А успіх у глядача вона мала завжди — і дуже великий».
Сама актриса, буквально за рік до своєї смерті, знову і знову поверталася у ту курбасівську епоху: «Для нас, акторів «Березоля», вистави Леся Степановича були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця».
Розправа над Лесем Курбасом, яку вчинили радянські ідеологічні вертухаї, передбачала свідоме долучання до цього ганебного процесу — і митців, акторів його театру. І, на жаль, майже кожен з березільців виявився пішаком у великій політичній грі, мета якої — знищення видатного режисера.
З 1936 року — новий важливий період у творчій долі Наталії Ужвій. Власне, її головний рідний берег, це театр імені Івана Франка. Вона прийшла в театр Гната Юри вже зіркою, відомою актрисою. ЇЇ помітив і розкрив кінематограф. А попередня березільська слава стверджувала образ актриси сильної, гнучкої. Актриси-лідера, якій притаманні різні відтінки амплуа, широка палітра сценічних пристосувань.
І саме на сцені франківців вона і втілювала настільки різнопланові образи, що її творча амплітуда навіть сьогодні для багатьох здається незбагненною. Вона грала в радянських колгоспних комедіях О. Корнійчука (наприклад, післявоєнний хіт «Калиновий гай» та її яскрава колоритна роль Наталки Ковшик). Вона ж грала і в творах великого художнього ґатунку — королева Єлизавета («Дон Карлос»), Анна Андріївна («Ревізор»), Кручиніна («Без вини винні»), Філумена («Філумена Мартурано»), Юлія Тугіна («Остання жертва»), Раневська («Вишневий сад»).
Коло її прихильників на франківській сцені повсякчас стає потужнішим, її театральна слава обʼєднує і народ, і еліту.
Наприклад, була в захваті від її гри у виставі «Багато галасу даремно» (Беатріче) всесвітньо відома кінозірка Франческа Гааль: «Я бачила Шекспіра на його батьківщині в Англії, я дивилася шекспірівські вистави в Америці. У Києві Шекспіра прочитали й відчули дуже глибоко, свіжо, тут грають молодо, соковито, з поетичним піднесенням. Бачити Ужвій у ролі Беатріче — все одно, що бути присутнім на святі справжнього мистецтва. Шекспір поставав переді мною оновленим, омолодженим…».
Серед палких прихильників української актриси — Франклін Рузвельт, Дуайт Ейзенхауер. Їй присвячує вірші Павло Тичина. Їй присвячує документальний фільм Сергій Параджанов.
Театральні критики повсякчас визначають особливий сценічний стиль Наталії Ужвій — у різних виставах, у різних образах. Біограф Ужвій, критик Йосип Кисельов, який бачив її на сцені і в ролі Седі у курбасовському «Березолі», і в ролі радянської майстрині Устини у франківській виставі «Пора жовтого листя», відзначає особливу поетичну манеру актриси. Той її унікальний український сценічний мелос, який ніби огортає кожен її образ — і драматичний, і комедійний.
Саме поетичність Ужвій, на думку критика, і є основа її сценічної стилістики. 
І те, що одні іноді сприймали критично, він визначає як особливий авторський почерк, як глибоко народне національне аранжування її кращих сценічних образів. 
Дуже багато преси та досліджень про її легендарну Анну в «Украденому щасті» Івана Франка (1940, постановка Гната Юри). Отже, саме про цю франкову героїню, у якої украли щастя і яка розривається поміж нелюбом-чоловіком і своєю справжньою високою земною пристрастю, критик Кисельов пише: «Вона не говорить, а ніби співає. Кожен, хто бував у карпатських верховинах знає, що зображуючи Анну, Ужвій не декламувала, а правдиво, життєво передавала у своїй мові співучі інтонації жительок Карпат. А які правні рухи Анни — Ужвій! Вона нечутно пересувається по сцені, не йде, а наче пливе. Така пластичність взагалі властива Наталії Михайлівні і більш ніж доречна в даній ролі».
ЇЇ успіх в театрі Гната Юри був неперевершеним. В той же час тоталітарний період форматував український репертуар відповідним чином: обовʼязкові пʼєси-агітки, пропагандистські опуси. Таке було життя.
Але геній українських акторів виявлявся ще й у тому, що вони здатні були оживити ту чи іншу ідеологічну схему навіть на основі графоманських опусів про колгоспи чи заводи. Ці актори творили органічні обʼємні повнокровні сценічні образи.
Серед таких акторів — і Ужвій. З її мʼяким, іноді надтріснутим тембром. З її ліричним проникненням в єство образу, яке не передбачало сентиментальності, а завжди стверджувало особливості характеру персонажу.
Галерея її класичних сценічних образів (Шекспір, Чехов, Островський, Едуардо де Філіппо)— історичне свідчення видатного художнього масштабу цієї актриси, яка поруч з іншими митцями була в лещатах своєї епохи.
Та епоха іноді милувала її—і дарувала найвищі державні нагороди, політичні почесті, премʼєрські ролі.
Та ж епоха— часто була для неї і катом. Адже повсякчас ніби відтинала дуже для неї рідне, близьке, дороге— страта радянською владою рідних братів, розправа радянської влади над її чоловіком (видатним українським поетом Михайлем Семенком). А ще постійні обшуки в її київській квартирі, коли хотіли знайти якийсь «компромат» на рідню і Семенка.
Складний час, складна доля.
І надзвичайна сила волі цієї актриси в тому, що всупереч драматичним обставинам вона часто лишалася непохитною. Власне, залізною жінкою української сцени з розтрощеним серцем.
Довгі роки надійним супутником великої актриси та її янголом-охоронцем був чоловік—видатний український актор Євген Порфирович Пономаренко. Спочатку він став її театральним шанувальником, коли вперше побачив її ще на одеській сцені. Згодом вони складали гармонійний, емоційний сценічний тандем у багатьох виставах вже на франківській сцені. Від вистави «Дон Карлос» Шиллера до вистави «Ретро» Олександра Галіна.
Євген Порфирович, як ніхто, підтримав велику актрису у трагічні грудневі дні 1951 року, коли після нестерпних мук помер її єдиний син— Михась. Син Ужвій і Михайля Семенка.
Час— найбільший ворог для багатьох акторів, іноді це заклятий ворог для самого Театру, коли одні художні «доктрини» спочатку виникають, потім миттєво зникають. Але час іноді і милостивий до тих великих лицедіїв, які зуміли, власне, пройти крізь часи— і лишити нам «те, що не вмирає…». Свій сценічний геній, який не піддається девальвації, історичній ревізії. Наталія Ужвій — серед таких великих українських актрис ХХ століття.